WWW.LI.I-DOCX.RU
БЕСПЛАТНАЯ  ИНТЕРНЕТ  БИБЛИОТЕКА - Различные ресурсы
 

Pages:   || 2 |

«УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ, НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ ТА РЕЛІГІЙ КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ КИЇВСЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ЮНАЦТВА УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ, НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ ТА РЕЛІГІЙ ...»

-- [ Страница 1 ] --

УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ, НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ

ТА РЕЛІГІЙ

КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

КИЇВСЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ЮНАЦТВА

УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ, НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ

ТА РЕЛІГІЙ

КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

КИЇВСЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ЮНАЦТВА

Топоніми та гідроніми Києва

Київ 2015

УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ, НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ

ТА РЕЛІГІЙ

КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

КИЇВСЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ЮНАЦТВА

1181100195389500Топоніми та

гідроніми Києва

історико-краєзнавча довідка

Київ 2015

ББК 63.3 (4 Укр-2Киї)

Топ 58

Топоніми та гідроніми Києва: історико-краєзнавча довідка / [уклад. Н. О. Кліменко]; Київська обласна бібліотека для юнацтва. – К., 2015. – 73 с.

Видання містить історичну розвідку про старовинні назви місцевості, які збереглися до сьогодні.

Бібліографічна частина представляє читачеві перелік літератури, яка є у фондах Київської обласної бібліотеки для юнацтва.

Розраховано на широке коло читачів.

Укладач: Н. О. Кліменко

Відповідальний за випуск: Г. Й. Сорока

© Укладач : Н.О. Кліменко, 2015

© Київська обласна бібліотека для юнацтва, 2015

До читача



У кожному місті є своя родзинка, щось зворушливе і красиве. Особливо шурхотіння листя в тих містах, які ми любимо, до яких ми прагнемо завжди повертатися. Київ одне з тих міст, куди приємно повертатися і кожен раз знаходити в ньому щось нове - новий штрих. Як у характері людини: в залежності від погоди, настрою, стану душі кожен день щось змінюється, так і в місті. Адже воно живе, з душею, яка радіє і сумує.У сонячний день Київ сяє своїми золотими куполами Лаври, Софіївського та Михайлівського соборів, Андріївської церкви. І Дніпро посміхається своєю водною гладдю. А у дощову погоду відчувається легкий смуток, ніби Київ хоче поділитися з нами чимось таємним.

Навесні Київ у цвітінні каштанів - білих і рожевих. Влітку – в буянні акацій й хмарах тополиного пуху. Золотою осінню – в листі кленів, літаючих павутинках. Взимку Київ буває чистим і білосніжним, з вкритими снігом парками.

Київ різний, і в цьому його душа душа стародавнього міста, але вічно молода.

Київ змінюється. Сучасний темп життя вносить свої корективи у все, але душа і особлива аура міста залишається. Весь у зелені, на чудових схилах Дніпра, з безліччю пам'яток архітектури, зі своїми старими вуличками і таємницями, місто живе, радує нас і радуватиме ще наших нащадків.

Згадати минуле, щоб дізнатися про майбутнє

Географічні назви, як ніщо інше, допомагають

заглянути за обрії затьмареної давнини,

без них і для них побачити горизонт

безхмарного прийдешнього. Тому

бережімо їх від зникнення

І. Франко

Для того щоб не плавати в поняттях, давайте спершу розберемо що ж таке топоніми та гідроніми. Енциклопедія каже, що «топонім» —  назва місцевості, регіону, населеного пункту, об'єкту рельєфу, будь-якої частини поверхні Землі, тобто географічна назва. Для назв водних об'єктів (річок, озер, морів) прийнято вживати термін «гідронім». Назви місць (тобто топоніми) часто даються автохтонним населенням певної території, для якої кожний з топонімів несе смислове значення.  Історію топонімів вивчає наука топоніміка, яка дозволяє встановити багато важливих історичних фактів.





Географічні назви (топоніми) утворюються або від загальних назв (апелятивів), наприклад, назва села Берег від апелятива «берег», назва річки Ріка — від апелятива «річка», або від власних назв (антропонімів), наприклад, назва міста Івано-Франківськ — від власного імені Івана Франка. Значна частина географічних об'єктів має опосередковані назви. Так, місто Сіверськ дістало свою назву від річки Сіверський Донець, яка, в свою чергу, означувальну частину одержала від назв слов'янського племені сівери, сівера, що жили у верхній течії річки, а іменникову — через найменування річки Дон від іранського «don» «вода», «річка».

Топоніміка українських географічних назв говорить або про їхнє слов'янське походження (Біла Церква, Поділля, Монастирище, Вишгород, або про сліди неслов'янського субстрату (сарматські гідроніми — назви річок: Хорол, Сула). 

Топоніми розрізняються за ознаками природи:

- особливостями рельєфу (вершина Стіг, підвищення Гостра Могила,  Нагольний кряж тощо);

- особливостями водних об'єктів (річка Біла, місто Жовті Води),

- видами рослин (місто Дубно, село Березівка, річка Рогозянка),

- видами тварин (вершина Кобила, річка Щучна).

Однак збіг гідронімів, з назвами тварин в абсолютній більшості випадків являє собою пізніше переосмислення давньослов'янських, тюркських, чи інших назв річок (Білка, Вовк, Галка тощо).

Окрему групу становлять антропонімічні назви, що походять від імен, прізвищ; етнонімічні — від найменування народів, родів, племен (село Дуліби, село Поляни, село Ятвяги, село Деревляни, смт.  HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%87%D0%B5%D0%BD%D1%96%D0%B3%D0%B8_(%D1%81%D0%BC%D1%82)" \o "Печеніги (смт)" Печеніги, місто Ківерці, смт. HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D1%80%D1%87%D0%B8%D0%BD_(%D1%81%D0%BC%D1%82)" \o "Торчин (смт)" Торчин, смт.  HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%B7%D0%B8%D0%BD" \o "Узин" Узин, село Серби). З минулого дійшла до нас група топонімів, які відображають соціальну нерівність назви, пов'язані з іменами царів, поміщиків та такі, що відображали злиденне життя простого люду, а також назви виробничого характеру (село Бортники, місто Бровари); збереглися топоніми культового походження, пов'язані з релігійними святами, храмами, церквами, мечетями тощо.

Характерною особливістю давньоєвропейських гідронімів — давніх європеїзмів, тобто тих, які існували до виникнення індоєвропейської мовної спільності, є наявність у них основ на означення «вода», «джерело», «текти», «потік», а також кольорів — «білий», «блискучий» тощо.

Топоніми (географічні назви) кожної території мають неоднакову історичну й культурну цінність, як неоднакова і їхня роль у суспільному житті. Те ж саме можна сказати і про окремих людей, і про окремі будинки, і про окремі речі.

.. Більшість теперішніх назв нам зрозумілі: кажуть, що вони прозорі за змістом, а це вказує на їхню пов'язаність із рештою "звичайних" слів словника мови — і водночас на те, що вони закріплені за певними географічними об'єктами недавно. Давніші назви для пізнання історії важливіші, проте саме через свій вік вони затемнені внаслідок безупинної дії процесів їхньої переробки населенням у бік більшої зрозумілості. Цей процес відомий усюди у світі і має назву "народної етимології", тобто стихійного пристосування до зрозуміліших асоціацій із "звичайними" словами, коли в мові більше не вживаються ті слова, з якими дані географічні назви були пов'язані раніше. Зовсім старі назви стають, звичайно, настільки незрозумілими для сучасників, що їхнє походження вдається простежити, лише застосовуючи спеціальні методи історичного мовознавства. При цьому доводиться враховувати і закономірності звукового розвитку слів мови, і поширеність схожих назв на сусідніх теренах у інших народів, і збережені там звичайні слова тамтешніх мов. Деякі топоніми так і залишаються непоясненими, інші отримують по кілька можливих, конкурентних пояснень (етимологій). І хоча це знання не абсолютне — кращого в нас немає: доводиться миритися з поясненнями у вигляді припущень (гіпотез), й іноді минають десятиліття, поки трапиться нагода їх зміцнити або відхилити.

Українські географічні назви пройшли складний шлях розвитку і утворення. Значна їх частина успадкувала топонімічну систему цілого ряду епох, починаючи від доісторичної (дописемної) і закінчуючи нашим періодом. Упродовж тривалого історичного часу вони розвивалися в тісному зв'язку з топонімією багатьох племен і народів Євразії, залишаючись у своїй основі слов'янськими. Багато з них дійшли до нас із сивої давнини — з періоду індоєвропейської мовної спільності.

Людину здавна цікавили питання походження географічних назв, і в першу чергу своєї місцевості, їх зміст і значення. Не знаючи справжніхпричин їх походження, вона пояснювала (і пояснює) ці назви за допомогою випадкової фонетичної подібності, без урахування мовних, географічних чи історичних закономірностей.

На території України в назвах поселень виділяють кілька історичних періодів:

1) язичницький — від цього збереглися назви Перун, Свараж, с. Данине, Стрибіж, Святець, Волос, Хоросна, р. Велесниця та ін.;

2) часи Київської Русі і феодальних князівств — назви Ждани, Немир, Томило, Хозари, Печеніги та ін.;

3) XVIII—XIX ст. — заселення півдня України, т. зв. Новоросії;

4) кінець XIX ст. — початок XX ст. — промисловий розвиток Донбасу і Придніпров'я, швидке розорення хуторів;

5) післяжовтневий.

Подібно до того як геолог вивчає послідовність нашарувань і відносний вік геологічних порід, тобто вивчає стратиграфію, топоніміст, вивчаючи склад географічних назв, відкриває під новими нашаруваннями давніші, а іноді дуже давні назви, що формувалися в сиву давнину, тобто досліджує топонімічну стратиграфію. У ній, особливо стосовно гідронімів, чітко вимальовується вертикальне нашарування, починаючи від позаєвропейського і далі індоєвропейського, скіфо-іранського, балто-слов'янського, потім слов'янського, давньоруського, староукраїнського іврешті українського. Виявити, з якої мови походить та чи інша географічна назва, рівноцінне знахідці, зробленій геологом. І не дивно, що буває важко розкрити значення тієї або іншої назви. Визначення змісту тих географічних назв, що були дані народами чи племенами, які вже зникли, бо разом з ними зникла і їхня мова, — справа надто важка, часом спірна, а іноді нерозв'язна.

Вивчення географічних назв становить значний науковий інтерес. Топоніми знайомлять нас з особливостями географічного положення місцевості, з характером поверхні, річок і озер, рослинного і тваринногосвіту, з життям, культурою і побутом народу, його господарською діяльністю, з історичними подіями краю, місцями героїчної боротьби за національну й соціальну незалежність. Географічні назви є пам'ятками історії, історії мови, її родоводу, лексики. На жаль, ця пам'ять іноді невиправдано порушується. У наш час двічі проводились масові перейменування населених пунктів України. Близько 4 тис. ойконімів — назв міст, сіл, хуторів, назв кутків було замінено іншими. Звичайно, неблагозвучні назви можна заміняти. Та підходити до цього треба виважено. При цьому слід дотримуватися охорони топонімії, не ламати її. Ряд назв, здавалося б застарілих, малозрозумілих, мають історичне, географічне чи інше наукове значення, їх слід всіляко оберігати.

Легенди і перекази київських пагорбів

Отже, Київ, заснований наприкінці V — початку VI століття, був столицею полян, Київської Русі, Київського князівства, Української Народної Республіки, Української Держави та Української Радянської Соціалістичної Республіки. Згідно з традиційними легендами, назва самого міста походить від імені Кия — найстаршого з трьох братів, яких вважають засновниками міста. Одна з цих легенд дійшла до нас у літописі ХІІ ст.  HYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C_%D0%B2%D1%80%D0%B5%D0%BC%27%D1%8F%D0%BD%D0%B8%D1%85_%D0%BB%D1%96%D1%82" \o "Повість врем'яних літ" «Повість временних літ». За легендою «Повісті врем'янних літ» Київ було засновано полянським князем Києм разом із братами Щеком, Хоривом і сестрою Либідь. Літопис не має дати заснування міста, але археологічні та писемні джерела свідчать, що Київ розвинувся на основі язичницького поселення кінця V — поч.  HYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/6_%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D1%82%D1%8F" \o "6 століття" VI століття. Його центром була Замкова гора на правому березі Дніпра (див. дод. 1). На межі VIII — IX ст. Київ став головним містом Руської землі — міжплемінного об'єднання південних східнослов'янських племен, а з 882 року, після завоювання його варягами, — «матір'ю міст руських» — столицею Руської держави. Тоді ж сформувався середньовічний поділ міста на князівський Дитинець на Старокиївський горі  та торговельно-ремісничий  Посад на Подолі. В першому мешкала знать і духовенство, а в другому — простолюд. Тепер ця місцевість з околицями належить до Старого міста, є історичним центром і становить найбільший інтерес для досліджень.

Старий Київ (Старе місто, також в історичних джерелах — Верхнє місто) — історична місцевість в центрі Києва, адміністративно-територіально належить до сьогоднішнього Шевченківського району, найдавніша частина Києва. Орієнтовні межі — Андріївська церква, Володимирська гірка,  Майдан Незалежності,  Золоті ворота,  Львівська площа. Головні площі і вулиці — Софійська і Михайлівська площі, вулиці Володимирська, Велика Житомирська, Ярославів Вал. Включає до себе літописні місто Ярослава, місто Володимира. Найцентральніша зона тягнеться від Золотих Воріт по вул. Олеся Гончара до площі Перемоги.

Київ вважається «містом на семи пагорбах». Принаймні, таким він був раніше - зараз кількість київських пагорбів сміливо можна примножувати в два рази. Кияни гордивито називають свої пагорби «горами». Якщо Рим, кажуть, був зведений на семи пагорбах, то Київ в цьому плані набагато цікавіший - в універсальному енциклопедичному довіднику «Вулиці Києва» згадано аж дев'ятнадцять об'єктів, що мають у своїй назві слово «гора». Деякі названі «горами» лише умовно - через масову забудову вже мало що нагадує про пагорбисту місцевість.

З їх назвами у столиці теж жахлива плутанина. Навіть знамениту Лису гору можна зустріти в різних кінцях Києва. Є й такі, назви яких відомі краєзнавцям, але мало що скажуть пересічному городянину. А ще - одні мають кілька назв, а буває так, що одну і ту ж назву носять декілька гір.

Київські гори - це наше все. Саме київські пагорби завжди були свідками творення київської історії. А найвідоміші серед них оповиті туманом легенд, історій, переказів, про які - далі...

Старокиївська гора

Один з центральних київських пагорбів, розташований в районі Верхнього міста. В давнину називався просто «Гора», або «Києвиця». За переказами, саме тут князь Кий заснував своє місто, про що нагадує пам'ятний знак - камінь з написаними словами "Отсюда есть пошла земля руская". Передбачається, що на північно-західній частині сучасної Старокиївській горі знаходився, так званий, «град Кия» Київ V-IX-го столітть, оточений валом і ровом. На Старокиївській горі частково збереглися залишки валів княжого дитинця, а також фундамент першого кам'яного храму на Русі, закладеного князем Володимиром Десятинної церкви (989-996-ті роки). Десятинна церква була практично повністю зруйнована під час татаро-монгольської навали. Крім того, під час руйнування Десятинної церкви у храмі були сотні киян, які загинули разом з руйнуванням церкви, поховавши під собою останніх захисників міста. Десятинна церква була відновлена в XIX-му ст. у візантійсько-московському стилі, але вже в 1929-му році відновлений храм був повністю знищений більшовиками.

Дореволюційне фото відновленої Десятинної Тепер на цьому місті копія залишків

церкви (вид з боку Андріївського узвозу) фундаменту церкви (позаду музей)

Однією з примітних місць на Старокиївській горі є Пейзажна алея – оглядовий майданчик, споруджений в 1980-х роках, а також - парк химерних 2540381000фігур. На горі знаходиться посаджена митрополитом Петром Могилою, 400-річна липа. Крім того, був виявлений фундамент палацу княгині Ольги (Х ст.). У 1937-1939-х роках на Старокиївській горі був побудований Музей історії України.

Дитинецька головоломка

Старий Київ, що розкинувся навколо «граду Володимира», являє собою вкрай пересічену, порізану ярами місцевість, причому у кожної гори тут є по кілька назв. Наприклад, часто плутають поняття Дитинець і Дитинка. В принципі, Дитинець це укріплена частина старого Києва на Старокиївській горі, що розташовувалася там, де сьогодні знаходиться історичний музей і залишки Десятинної церкви.

254032004000В той же час, Дитинка - це гора між урочищем Гончарі та урочищем Кожум'яки, в 15 хвилинах ходу Парковою алеєю від Старокиївської гори, де колись стояли князівські тереми. Чудовий зелений куточок в центрі міста, куди легко дістатися з Великої Житомирської вулиці, чим і користуються всілякі любителі творів Джона Толкіна, а також етнічної музики.

На фото вид на урочище Гончарі-Кожум’яки із сучасною

забудовою та гору Дитинка (праворуч)

Замкова гора

Дотепер достеменно не відомо, як називалася сучасна Замкова гора в Києві за часів Русі. Деякі вчені припускають, що вона могла йменуватися Хоревицею. Сучасну назву київський пагорб отримав у XVI-му столітті, оскільки на його вершині раніше був споруджений литовським князем Володимиром Ольгердовичем або Вітовтом замок, швидше за все - дерев'яний.

Відомо, що в 1416-му золотоординський хан Едигей взяв Київ, але не зміг здолати замок на Замковій горі - перемога була не повною... Ні замок, ні його руїни до наших днів не збереглися: будова була знищена в результаті пожежі 1608-го, яка сталася внаслідок удару блискавки. Пізніше гору прозвали Киселівською, оскільки Київщиною правив польський воєвода Адам Кисіль (тоді українські землі Литовського князівства відійшли Речі Посполитій в результаті Люблінської унії), і на горі в залишках замку була його резиденція. Укріплення замку складали встановлені по периметру верхньої частини гори дерев'яні огороджувальні зруби, що виконували не тільки оборонні функції, але й використовувалися для зберігання військових запасів, майна і документів киян. Вони також слугували житловими приміщеннями для мешканців замку. З півночі в замок можна було потрапити з боку сучасного Житнього ринку через головні ворота - Воєводські і Драбські, які перебували на південному краю гори. У воріт починався Кривий міст, який з'єднував гору з її меншою частиною, Клинцем. З боку Флорівського жіночого монастиря існувала додаткова хвіртка. На вежі Воєводських воріт з середини XVI століття знаходився єдиний на той час київський годинник.

Але воєвода не догодив козакам, і через два роки його правління залишки замку були остаточно зірвані з гори (1651 рік, повстання під проводом Богдана Хмельницького).

У 1840-му році Замкова гора була передана Флорівському жіночому монастирю під цвинтар, внаслідок чого утворилася нова назва гори - Флорівська, що збереглася до цих пір. Монастир спочатку розміщував поховання на терасах гори, де знаходила свій останній притулок київська інтелігенція. Зокрема, тут був похований один з дослідників Замкової гори - професор Микола Іванович Петров. Потім вся територія гори перетворилася на елітне кладовище, на якому ховали представників аристократії Подолу того часу. У 1857 році на кладовищі побудували церкву в ім'я Пресвятої Трійці. Кладовище було оголошено закритим в 1921 році, а у 1935 році Радянська влада вирішила, що «масно» монахам буде спочивати на древній горі в самому центрі Києва, і постановила: тут буде... парк для трудящих! Могили зрили, надгробки розтягли, Троїцьку церкву Фролівського монастиря на горі зруйнували. В кінці 1940-х на Замковій горі розмістилася невелика військова частина, яка обслуговувала побудовану тут радіостанцію «глушник». На початку 1990-х радіостанцію, через непотрібність, демонтували, а споруди військової частини розібрали на будматеріали. У такому ось непривабливому вигляді знаменита київська гора дійшла до наших днів... Тим часом багато істориків і археологів стверджують, що саме Замкова гора - «відправна точка» Київської Русі. Археологи встановили: культурний шар Замкової гори сягає чотирьох метрів; тут виявлені римські монети 1-2 століть до н.е. і фігурки-«шахи» давніх вікінгів.

Замкова гора на поч. 20 ст. … і в наш час…

Андріївська гора

7823209271000

Ця гора колись стикалася з Замковою, але Андріївський узвіз їх розділив. Сучасна назва «Андріївська» остаточно закріпилася за цією горою після спорудження на ній в середині XVIII ст. знаменитої Андріївської церкви. На фото: ліворуч Андріївська церква на однойменній горі, Десятинна праворуч на Старокиївській горі.

Уздихальниця (Клинець, Паскотінка)

-2032021844000

Розташована в р-ні садиб №15-19 по Андріївському узвозу. Імовірно, називалася «Вузькою шиєю». Ще раніше, в XVI в. отримала назву Клинець. Це невелика гора, поєднана з Замковою глибокою западиною. Колись по тунелях, сходах і галереях «будинку Річарда» можна було потрапити на верхівку Уздихальниці і насолоджуватися прекрасним видом на Поділ. Міст під назвою «Кривий» з'єднував її з Замковою. Вперше гора згадується в документах 1616 року: гору, яка була вище сусідньої Замкової, «унизили копаньем» верхівка гори була знята на 11 м, щоб виключити можливість обстрілу з неї форту на Замковій горі. Уздихальницю прорізали в місці з'єднання із Старокиївською горою. Під час земляних робіт тут знайшли печеру древнього самітника, а в ній, як урочисто повідомляє літописець, - «горщик ні з чим, а більш нічого». У XVIII в. на Уздихальниці місцеві аптекарі вирощували лікарські рослини.

Легенди розказують, що у стародавні часи, ще при Русі, навпроти гори був розташований табір з молодшою дружиною київського князя і для дівчат вхід був заборонений. Тому, якщо якась красуня дуже сумувала, вона приходила на гору що навпроти, витягала свій хустинку і махала, при цьому сумно зітхаючи. Звідси і пішла назва «Уздихальниця». Але є й інша версія, яка свідчить, що люди, які піднялися на гору, з легкість видихали, символізуючи те, що вони дісталися вершини.

В наш час Уздихальниця стала популярним туристичним місцем. Зітхання і романтика тут ні при чому - просто з одного боку пагорба розташувався знаменитий «Замок Річарда Левове Серце», а з іншого - не менш уславлений булгаковський будинок Турбіних. Сьогодні на цій вершині вже кілька років поспіль влаштовується вночі напівофіційний фестиваль молодіжного українського кіно. А нині, в рамках реконструкції Андріївського узвозу до гори Уздихальниці в районі Замку Річарда планують підвести ліфт.

Щекавиця (Скавика, Олегівка, Олегова гора)

-2984529400500

Гора і однойменна історична місцевість, розташована над Подолом, орієнтовно між вулицями Фрунзе, Глибочицькою і Нижньоюрківською. Це гора одного з трьох братів-засновників  Києва — Щека. Літопис під 1151-м роком згадує Щекавицю як фортецю при захисті Києва від зазіхань Юрія Долгорукого. Перед татаро-монгольською навалою Щекавиця являла собою заселену околицю стародавнього Києва. Після набігів із пожежами і руйнуваннями спорожнілу землю уподобали хлібороби: на пласкій вершині вирощували хліб, внизу були виноградники. До XV століття Щекавиця і прилеглі до неї пагорби були укріплені.

2 грудня 1581-го київський воєвода К. В. Острозький київській церкві Богородиці надав орне поле на горі Щекавиці. 15 лютого 1619-го король Сігізмунд ІІІ Ваза видав грамоту, якою надав гору міщанам Києва.  HYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/1658" \o "1658" 1658 року тут гетьман Виговський оборонявся від москалів  боярина Шереметьєва. У 1663 році Щекавицю взяли в облогу поляки, а в 1667–1678 роках — татари; однак фортеця вистояла і лишалася українською. Близько 1772 року Щекавицю перетворено на цвинтар, після епідемії чуми 1770 р. Тоді померло близько 6 тисяч людей із усього 20-тисячного населення міста. Братські могили, засипані вапном, і зараз знаходяться в її схилах. Там збудовано Всіхсвятську церкву (1782) та кам'яну дзвіницю (1809). На цвинтарі поховані А. Ведель, А. Меленський, В. Іконніков та ін. Похорони були прибутковою справою для цвинтарної Всіхсвятської церкви, тому відспівування на Щекавиці тривали, навіть коли цвинтар переповнився - ховали в два яруси, а потім і в три, ховали прямо на стежках кладовища і доріжках уздовж огорожі. Незабаром гору наздогнала похмура слава, чому сприяли і назви її вулиць, таких як Похоронна і Чорний Яр (пізніше перейменовані в Олегівську і Мирну).

Щекавиця зберігає ще давнішу пам'ять про наших предків. Біля підніжжя гори розміщені слов'янські поховання передхристиянської доби VIII — IX століть. За однією з версій, саме тут гадюка «вкусила» Віщого Олега. На самій горі, за легендами, він і був похований :

"І погребли його на горі, що зветься Щекавицею. Єсть же могила його й до сьогодні. Називається та могила Олеговою" (Повість врем'яних літ, 912 рік).

До гори веде вулиця Олегівська. Ще в XIX столітті дослідник української старовини М. Максимович писав, що в 1856 році старожили показували йому ту могилу. Старі кияни знали її місце ще й на початку ХХ століття.

У 1900р. Міська управа ухвалила рішення закрити кладовище. Поодинокі поховання тривали до 1928 року. Досить руйнівним періодом став для Щекавицького кладовища 1935-й, коли в генеральний план забудови Києва був внесений пункт про перетворення багатьох київських пагорбів, в тому числі і гори Щекавиці, в міські зони відпочинку - парки. Тому церкву Всіх Святих і більшу частину кладовища, крім старообрядницької і мусульманськоЇ ділянок, тоді знесли. Результатом усіх цих руйнувань на горі Щекавиці став аж ніяк не парк, а військова радіовежа, прогулянки біля якої загрожували допитом у КДБ. У 1970-х роках хтось таємно встановив на кількох десятках могил старообрядців стандартні металеві хрести зі звичайних водогінних труб.

Зараз від поховань не залишилося майже нічого, над місцем кладовища підноситься металева радіовежа. На окремих ділянках із західного боку, між вулицею Лук'янівською і схилом гори, збереглася значна частина могил Щекавицького старообрядницького і мусульманського кладовищ. У 2000 році біля мусульманського кладовища відкрита мечеть Ар-Рахма.

Археологи займалися дослідженням Щекавиці вкрай недостатньо. А ще гора цікава тим, що з неї Київ видно на 360 градусів. 1 квітня 2011 року гору почали руйнувати.

Юрковиця

Ця гора - один з рекордсменів за кількістю імен, під якими вона коли-небудь згадувалася: Юрковиця, Юрківка, Хоревиця, Лиса, Богословська гора. З урахуванням того, що Хоревицею часто називають ще й Замкову гору, а «лисих» гір у Києві кілька, часом має місце деяка плутанина. До того ж деякі джерела топонім «Юрковиця» застосовують виключно до яру, в якому зараз прокладена Нижньоюрківська вулиця. Однак ми під цим словом розуміємо височину на північний захід від цього місця.

Розкопки, що проводилися в цих місцях, підтверджують, що населення тут було ще в глибоку давнину - у часи пізнього палеоліту. Немає офіційних даних про заселення Юрковиці в період з V по IX століття, однак ряд видатних дослідників ототожнює її з літописної Хоревицею - місцевістю, де за легендами розташувався молодший з трьох братів- засновників Києва - Хорив.

Безліч назв навколо гори має спільне з нею походження. З Татарки на Поділ протікає струмок Юрковець (інші назви: Юрковицькій струмок, Юрковиця, Сверховіца), що впадав у річку Почайну. Зараз він поміщений в колектор, а по колишньому його руслу проходить Нижньоюрківська вулиця. На Подолі вона переходить в Юрківську вулицю. Також існувала і Верхньоюрківська вулиця (нагорі на Татарці) - зараз вона перейменована у вулицю Отто Шмідта (який тут колись проживав).

У більшості випадків слово «Юрковиця» асоціюється в першу чергу з «галявиною» над Мильним провулком і Ніколо-Йорданської церквою, з якої відкривається чудовий вид на Київ.

-50806921500До недавніх пір сюди можна було пройти з боку вулиці Отто Шмідта, пройшовши між низкою гаражів і приватних будинків. Окремо варто згадати про яр, розташований в межах крутих східних схилів Юрковиці, Мильного провулка, промзони на вулиці Фрунзе і Нижньоюрківській вулиці. Місцевість дивує масштабами своєї занедбаності - складно повірити, що пустир такої площі знаходиться зовсім поруч з центром. У схилів гори знаходиться невеликий кар'єр, наповнений водою. Колись у ньому добували глину для цегельного заводу (нині не працює), а потім тут утворилося озерце. Старожили стверджують, що колись там навіть можна було ловити рибу. Звідси можна майже безперешкодно потрапити на територію переважно занедбаних підприємств по вулиці Фрунзе. Також є прохід на територію пивзаводу «Поділ», яка, втім, охороняється трохи краще. Проте вже у вересні 2012 року з'явилися дані про те, що величезний шматок місцевості не просто вже зачищений під забудову, але і перешкоджає вільному проходу з Татарки до оглядового майданчика. Зрозуміло, дозвіл на забудову історичної місцевості є злочинним.

Міська влада не розглядає ці пагорби ні як пам'ятки історії, ні як оглядові майданчики; не раді у нас туристам і відвідувачам в цих місцях, тому скрізь сліди загальної занедбаності. Нерозчищені схили пагорбів - багато не побачиш. З Уздихальниці, здається, рукою подати до Замкової гори. Так воно і є. Варто тільки перейти кілька метрів упоперек Андріївського узвозу. Біля підніжжя Замкової - архітектурний колапс:

Саме пагорби і глибокі урочища між ними дали початок Києву, ця земля - справжній історичний пам'ятник. Так чому б до неї не поставитися з належною повагою? Невже складно і витратно для міста - столиці держави розчистити пагорби, озеленити, виділити і захистити оглядові майданчики? Подбати про неприпустимість руйнування і занепаду цих пагорбів? Тоді у кожного відвідувача з'явиться можливість відчути причетність до старовини столиці. Адже багато сотень років тому тут ступала нога святих Володимира, Ярослава, Ольги, наших давніх предків, "пращурів" Русі. Воістину, Свята Земля, свої - слов'янські - Палестини...

Володимирська гірка

-11430388810500520709588500Володимирська гірка популярна і відвідувана, свого роду туристичний символ Києва. Те, що насправді так називається лише парк, а справжнє ім'я гори - Михайлівська, не тільки туристам невідомо, а й для багатьох киян - новина. Причина в тому, що ім'я своє гора отримала від Михайлівського Золотоверхого монастиря, а про те, що такий монастир у Києві існував, дев'ять з десяти городян не згадали б до недавнього часу.

Навіть сьогодні, коли монастир відбудовано знов, його величають «монастир над Володимирською гіркою».Виник монастир в кінці XIV століття навколо давньоруського Михайлівського Золотоверхого собору, а той був побудований ще раніше, на самому початку XII ст. А названий так через небачене раніше в Києві золоте покриття купола. Знаменитий був собор мощами святої Варвари - єдиною в тодішньому Києві реліквією європейського значення. Мощі, швидше за все, були справжніми, але цей факт нічого не означав. Багатовікове поклоніння сотень тисяч паломників, безсумнівно, зробило мощі справжньою святинею - естетично нерозвинені середньовічні парафіяни приділяли їм більше уваги, ніж унікальним Михайлівським мозаїкам. Після руйнування храму в 1936 році мощі переїхали у Володимирський собор, а мозаїки - до Софіївського. Враховуючи звичаї і пафос часу, і тим, і іншим, можна вважати, пощастило.

-71755129413000Гірку стали іменувати «Володимирською» тільки з 1853 року, коли на одній з терас побудували двадцятиметровий пам'ятник святому князю Володимиру. Як свідчить легенда, київський митрополит Філарет відмовився освячувати богопротивного «ідола». Умовити впертого владику вдалося, лише пообіцявши реалізувати його власний проект - побудувати на честь Хрестителя Русі окремий храм. Так і з'явився в Києві Володимирський собор.

Парку на Володимирській горі тоді не було й близько, дерева тут не росли, птахи не співали, пам'ятник стояв на пустирі, де єдиною його сусідкою була водонапірна вежа. Лише на початку XX століття стараннями київських садівників зазеленіли схили. Тоді ж і стала гора, з її клумбами, газонами, альтанками і доріжками, -популярним релакс-атракціоном.

Лиса гора

-203206413500Хоча ця гора не входить в коло пагорбів історичного центру міста, все одно про неї треба розповісти в цьому розділі, бо на назву «Лиса гора» претендують декілька київських гір, у тому числі і Юрковиця. Але та гора, про яку піде мова, носить цю назву донині.

Отже, теперішні європейські відьми в Вальпургієву ніч гуляли на горі Брокен у Німеччині. Відьми вітчизняні здавна використовували Лису гору у Києві (між нинішніми проспектом Науки, Наддніпрянським шосе і Теличкою). Вони і розпіарили по світу цей самотній пагорб. З того часу всесвітня слава і погана репутація міцно закріпилася за місцем шабашів і відьмовських веселощів.

Лисих гір в Україні кілька десятків - всі вони відрізняються голими верхівками. Це може означати, що в язичницькі часи там вирубували ліс і влаштовували ідолопоклонницькі капіща. Ці місця зла і стали в християнську епоху вважати притулком нечистої сили. З легкої руки забутого нині письменника Ореста Сомова, автора бестселера двохсотлітньої давності «Київські відьми», і увійшла в фольклор наша рідна Лиса гора. До XIX століття вона називалася інакше - Дівич-горою. Лиса гора потрапила навіть в словник Даля - як місце зростання чарівної «тирлич-трави», яка, нібито, забезпечує відьом поблажливістю з боку влади.

На початку 19-го століття Лиса гора належала Печерському монастирю. Ченці годувалися медом з пасік і фруктами з садів на горі. Посівні поля знаходилися на рівних ділянках під горою. У 60-х роках міське начальство викупило ці землі, вирішивши побудувати форт. У ті роки у військових існував план з покриття всієї Російської Iмперії мережею укріплених районів. Київ повинен був стати містом-фортецею.

Роботи почалися під керівництвом генерала Едуарда Івановича Тотлебена в 1872 році. (Примітно, що прізвище його в перекладі з німецької звучить дослівно як Смертолюбов). Будівництво завершилося у другій половині XIX ст. Після завершення робіт форт являв собою складну систему бастіонів, равелінів, теналей, люнетів, ретраншементу і т.д. Земляні вали висотою в 10-12 метрів наскрізь прорізали патерни - довгі, до 40 метрів, тунелі, викладені цеглою та закриті з обох сторін решітками. У казармах могли розміститися кілька тисяч солдатів. Поруч з фортецею були побудовані казарми інженерних частин, як нагадування про них нам залишилася назва вулиці Саперно-Слобідської.

У 1897 році Лисогірський форт отримав статус «фортеця-склад ІІІ розряду». Один час тут зберігали піроксилін - найсильнішу вибухову речовину, і Київ навіть не знав, що живе «на пороховій бочці». Саме на цих артеллерійських складах в часи німецької окупації, в 1918 році відбувся грандіозний вибух, який зруйнував частину Печерська. Вибуховою хвилею було вибито шибки будинків аж до Університету Св. Володимира.

Також похмура репутація залишалася за горою і тому, що у Лисогірському форті здійснювалися смертні вироки, страчених, котрих, як правило, тут же і ховали. Наприклад, вбивцю Столипіна анархіста Богрова в 1911 році.

У той час, та й набагато пізніше, шабашів на Лисій горі не спостерігалося. Сьогодні анахронічних відьом і перевертнів на Лисій горі не зустрінеш. Замість них бувають уїк-ендами толкієністи та старовіри.

Історичні райони Києва

Відкривши карту Києва, побачиш безліч своєрідних назв, якими позначають київські масиви і райони. Деякі назви самі говорять про своє походження: наприклад, Вітряні Гори або Виноградар. А ось звідки взялися Шулявка, Борщагівка, Дорогожичі, просто так і не зрозуміти.

Спочатку назви отримували природні об'єкти: річки, гори, долини. Наприклад, річки Клов, Почайна, Котурка - це все різні варіанти слова "вода". Далі від імен річок і гір свою назву отримувала місцевість навколо, а потім - і поселення.

Бабин Яр — урочище  на північно-західній околиці Києва. Простягається від вулиці Фрунзе в напрямку вулиці Мельникова  між  Кирилівською церквою і вулицею Олени Теліги. Перша згадка — у 1401 р., коли володарка цієї землі, жінка-шинкарка («баба») продала її Домініканському монастирю. У XV-XVII ст. згадується також як урочище Бісова баба, Шалена баба. Бабин Яр став всесвітньо відомим через масові розстріли, переважно євреїв, у 1941—1943 роках, здійснені німецьким окупаційним командуванням під час Другої світової війни.

Байкова гора — історична місцевість на території Голосіївского району міста Києва. Розташована вздовж Байкової вулиці між вулицями  Миколи Грінченка, Кіровоградською, Волзькою, Волзьким провулком і південно-західною границею району. Назва місцевості походить від прізвища генерал-майора С. В.Байкова  (1772–1848), учасника Наполеонівських війн 1812р., який бувши у відставці, мешкав на Печерську й купив за рікою Либідь у 1831 році земельну ділянку з хутором Либідь (він і став хутором Байковим).

Батиєва гора — розташована на схилі пагорба над річкою Либідь і залізницею, між  Протасовим і Кучминим ярами. Орієнтовні межі — по  Краснодонській вулиці, початковій частині Волгоградської вулиці,  Городній вулиці та залізниці. На сучасній Батиєвій горі було знайдено могильники  Зарубинецької культури (II—IV ст. н. е.), в пізніший час тут, ймовірно, існувало поселення, однак жодних досліджень не проводилося, розташування поселення невідоме. Вперше назва зафіксована на картосхемах Києва за  1861  і  1874 роки як Батіеві могили (від кургана могильника Баті — походження назви не встановлено (до хана Батия, як досі вважалося, відношення не має). Селище Батиєва гора виникло на межі XIX—XX століття як поселення робітників-залізничників (збереглася значна частина старої забудови).

Березняки — житловий масив Києва, що розташований між  Дніпром, проспектом Воз'єднання і залізницею. Назва — від  березового гаю, що згаданий під назвою Березняки у 1733 році. В цій місцевості існували однойменний хутір та Кухмістерська Слобідка. З 1796 по 1923 рік перебували у складі Остерського повіту Чернігівської губернії. У 1923 році приєднане до Києва. Забудову селищ знесено у 1960-ті роки.

Біличі Вперше згадане 1160 р. як поселення Буличі. Назва від імені Булич. (За іншою версією, назва поселення пов'язана з арабським словом «булуч» — «дубовий гай»: поблизу Біличів протікає річка  Нивка  (притока  Ірпіня), обабіч берегів якої тягнувся дубовий ліс. Під сучасної назвою відомі з XVI ст. В XVIII ст. належали Києво-Печерській лаврі. З утворенням Київської губернії (1797 р.), Біличі увійшли до складу Білогородської волості Київського повіту і губернії, з 1828 р. — до Петропавлівсько-Борщагівської волості, пізніше — знову до Білогородської волості. Після секуляризації церковних земель 1786 р. селяни с. Біличі потрапили до категорії казенних, тобто державних селян і сплачували державі податок та оброк у розмірі 3 крб. 53 коп. з душі на рік. Поділялося на 6 кутків: Вовки, Галагани, Мовчуни, Сивані, Хайли та Фузики (останній куток був найстарішим, розташовувався вздовж нинішньої Чорнобильської вулиці; знесений у 1980-ті роки). Перше включення Біличів до Києва відбулося в жовтні 1923 р.

Борщагівка швидше за все, названа від річки Борщівка, на берегах якої ріс борщець, або щавель. До речі, селища, що виникли там, в кінці XV - початку XVI століття, належали монастирям. Вони заснували на цих землях свої обійстя і села при них. Кожне з сіл отримало свою назву від відповідного монастиря - Петропавлівська, Микільська, Михайлівська, Братська Борщагівки.

Бусове поле — Бусова гора, Бусовиця, Буслівка. Історична місцевість Києва, Бусове поле розташоване в кінцевій частині вулиць Кіквідзе і Саперно-Слобідської, Залізничного шосе; Бусова гора — між вулицями Кіквідзе і Тимірязєвською.  HYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D1%81%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0_(%D1%81%D1%82%D1%80%D1%83%D0%BC%D0%BE%D0%BA)" \o "Буслівка (струмок)" Струмок Буслівка тече через Бусове поле (тепер в колекторі) до річки Либідь. Згадується з XVIII століття. На Бусовій горі пролягає вулиця Буслівська. Перша версія походження назви: від імені вождя одного з антських племен Буса (Божа), чиї укріплення тут були. (Бус згадується у «Слові о полку Ігоревім»).Друга: від давньоукраїнських слів «бус», «бусинець» — мжичка, мряка, — або від птаха бусола.

Про Видубичі є дві версії. За легендою, саме в цьому місці виплив на берег ("видибав") дерев'яний ідол Перуна, який скинув у Дніпро в 988 році князь Володимир Великий. Інша версія свідчить, що в цьому місці існувала стародавня переправа через Дніпро, по якій кияни переправлялися по річці на дубах. Звідси і назва.

Виноградар  історична місцевість, житловий масив, розташований між місцевостями Вітряні Гори, Пріорка і Синім озером. Основні магістралі — проспекти «Правди», Свободи  і  Георгія Ґонґадзе. Історія Виноградаря починається 1907 року, коли землі на території сучасного винрадгоспу були передані в оренду садівникам І. І. Бекасову (помер у 1942, асірієць з походження) і Абрамову для розведення винограду. Бекасову належить назва «Виноградар». У радянський час на основі господарства Бекасова і Абрамова створено радгосп, у 1932—1937 роках — колгосп міськземвідділу. Нині — винрадгосп Нивки». Масив забудовано 1975–1985 роках.

Відрадний — історична місцевість, колишній хутір, житловий масив і промислова зона у Солом'янському районі.  Відрадний прилягає до місцевостей Борщагівка, Ґалаґани, Грушки і Караваєві Дачі. Виник як хутір у 1914 році після викупу цих земель у місцевих селян київським колезьким реєстратором К. Л. Яниховським (йому ж належить назва «Відрадний», одну з вулиць було названо за його ім'ям Костянтинівською — тепер вулиця Радіщева). Хутір розташовувався на території сучасної промислової зони, між вулицями Козелецькою і Радищева вздовж провулку Радищева. У 1932–1937 хутір входив до Київської приміської смуги. У складі Києва хутір опинився у 1938.

Вітряні гори — житловий масив у м. Києві. Вперше згадані наприкінці XIX століття (назва народна від характеру місцевості). Фігурували також як Піщані гори (звідси первісна назва сучасної Галицької вулиці — Пісочна), Вітряні Піщані гори та Западинські Піщані гори. Забудова вздовж вулиці Пісочної склалася наприкінці 19 ст., у західній частині місцевості - у 1930-40-і роки. Масив забудовано у 1961-1965 роках. На ньому прокладено вулицю Вітряні Гори. До середини 1980-х років на Вітряних Горах існувала також Вітряна вулиця. Малоповерхову забудову знесено наприкінці 1970-х років.

Голосіїв — охоплює  Голосіївський ліс і частину забудови вздовж Голосіївського проспекту і Васильківської вулиці. Існує декілька версій походження назви. За однією з них, ліс був голо сіяний, тобто штучно посаджений на порожньому місці. Існує легенда, що зв'язує воєдино Голосієво, Добрий шлях і Цимбалів яр. На Добром шляху свого часу проводжали чумаків в далеку дорогу. При цьому в Цимбаловому яру нібито грали народні музики (звичайно ж, на цимбалах), а в Голосіївському лісі плакали-голосили дружини і сестри чумаків.

Дарниця — лівобережна частина Києва. У XIX ст. належала до Броварської волості Остерського повіту Чернігівської губернії і була дачною місцевістю з віковим сосновим лісом. У писемних джерелах згадується з 1509 року в рішенні крайового суду у справі між Микільським та Печерським монастирями Києва. В той час тут протікала річка Дарниця. На території Дарниці знайдено залишки стоянок IV–III тисячоліть до н. е.

За непідтвердженою легендою Княгиня Ольга поставила умови синові Святославові (перед повноліттям, яке в Київській Русі було в 21 рік), щоби син зайняв княжий Престіл, нехай він на певній території (яка і нині називається «Стара Дарниця») відбуде «школу виживання». Це місце огородили. Йому дали меч. І він зміг собі знайти харчі і спорудити халабуду, набув досвіду і доказав, що здатний до виживання. Його мати на згадку подарувала йому ту місцевину. Пізніше він став відомий як Святослав Хоробрий (Завойовник). А розбудовану Нову Дарницю досі відрізняють від Старої Дарниці. Слово «Дарниця» складається зі слів «дар» і «ниць» (тобто за старовинним звичаєм кланялися до низу з витягнутою рукою на знак прохання прийняти подарунок) — і етимологічно означало в ту добу це слово «дарниця» те саме, що й сучасне слово «подарунок». Від цього слова «дарувати» отримало назву озеро «Дарницьке». За другою версією слово «Дарниця» складається зі слів «дар» і «ниць». Прибулі до Києва падали на коліна, підносячи дари київським князям. Ця версія не витримує критики, оскільки за старовинною картою Києва княжий двір (його Дитинець) був не на лівому березі Дніпра, а там, де нині на пагорбі Михайлівська площа, правий берег Дніпра. За Руським Літописом та іншими історичним джерелами прибулих до Києва зустрічали на правому березі Дніпра між Подолом і Видубичами.

Добрий Шлях (Добра Путь) — історична місцевість, поселення, мікрорайон між Цимбаловим яром та Голосіївським лісом. Сучасна мережа вулиць у Доброму Шляху склалася у 1930-і роки, теперішні назви надані їм у 1944—1955 роках (крім вулиці Добрий Шлях, відомої з 1914 року). Найінтенсивніший період забудови — 1930—50-і роки. За переказами, звідси, з колишньої околиці Деміївки, виряджали чумаків до Криму, бажаючи їм доброї дороги - звідси і походить назва.

Карта Києва як і раніше до кінця не розгадана. Питання викликають як стародавні назви, так і нові. Сама незрозуміла ситуація з Дорогожичами. Наприклад, слово "Дорогожичі", на думку деяких вчених, сходить до "дорого" і "жити", але чому склалися саме ці слова, неясно. А версія про місце, де нібито сходяться дороги, підходить ще менше.

Євбаз Єврейський базар — народна назва, офіційно — Галицький ринок (від Галицької площі  — нині площа Перемоги)  — історична місцевість, колишнє головне торжище міста для багатьох поколінь киян розташоване в районі нинішньої площі Перемоги. Євбаз — один із районів Києва, що традиційно пов'язують з історією єврейської громади. Саме тут ще у лютому 1858 р. генерал-губернатор  І. І. Васильчиков дозволив євреям здійснювати публічну торгівлю щовівторка, щочетверга і щонеділі, і відтак утворився популярний міський ринок, який діяв там, де нині розташований цирк. Ринок був закритий та знесений наприкінці 1950-х років. Єврейський базар був розташований на перехресті кількох магістралей, недалеко від вокзалу, звався в путівниках Галицьким, а в просторіччі був відомий як Єврейський. Обслуговував Єврейський базар будь-яку клієнтуру. Враховувались і культурні запити мас. Було кілька прилавків з книжками й брошурами. Скрізь, по всіх кутках базару, можна було бачити людей, що продавали й купували носильні речі і взуття будь-якого вигляду і якості. Окремий сорт комерсантів становили продавці годинників. Свою продукцію вони вміли піднести солідно, байдужим поважним виглядом доводячи, що тут, мовляв, міркувати нема чого — товар у наявності, реклами не потребує. За народною славою, на Євбазі можна було купити що завгодно — від пиріжків з горохом і склянки горілки — до Золотої зірки Героя Радянського Союзу та вогнепальної зброї.

Звіринець — простягається вздовж бульвару Дружби народів. Відомий з часів Київської Русі. Назва, ймовірно, походить від місця полювань київських князів на дикого звіра. Тут містився Красний двір — одна з княжих резиденцій. З 10 століття тут існували подібні до лаврських Звіринецькі печери, в яких діяв печерний монастир. Після монголо-татарської навали на 3віринці виникло однойменне поселення, що належало Видубицькому монастирю. Частину території Звіринця займає Національний ботанічний сад імені Миколи Гришка НАН України.

Район Желяни став звичними нам Жулянами тільки на початку XX століття з вини невідомого службовця імперської канцелярії, що переплутав букву. Є кілька версій походження назви цього району. За однією з них, на місці сучасних Жулян знаходилося святилище слов'янської богині смерті - Желі. Інша версія ще більш екзотична: ніби до слов'ян на цій території жили люди, які вклонялися грецькому богу Сонця - Геліосу, а в слов'янській транскрипції "Г" дуже легко перетворюється на "Ж". Місцевість Жуляни дала назву вулицям Жилянській.

Кардачі (Караваєві дачі)  — історична місцевість, житловий масив міста Києва. Розташовані між Шулявкою і Відрадним. З середини ХІХ ст. тут розміщувався «Деревний розсадник». Частина цих земель з 1870 року належала відомому київському хірургу-офтальмологу, професору  В. О.  Караваєву, 1872 року він придбав невелику ділянку Кадетського гаю, що виявилася «відрізаною» від основної частини внаслідок прокладання залізниці. Він був засновником і першим деканом медичного факультету Київського університету - предтечі нинішнього Медичного університету. Два дні на тиждень Караваєв відводив на безкоштовне лікування бідноти. Професор був почесним громадянином Києва. Ще за життя вулицю на якій він жив назвали Караваєвською (в радянські роки її перейменували в Льва Толстого). Після його смерті Караваєві дачі було в 1902—1908 роках поділено на 238 ділянок і розпродано під приватні садиби. З 1914 року Караваєві Дачі увійшли до меж Києва. Територія між теперішньою вулицею Комбайнерів і станцією Київ-Волинський забудована у 1930—40-х роках і подекуди фігурує як  Новокараваєві дачі. Майже вся забудова 1-ї третини ХХ століття на Караваєвих дачах знесена у 1970—80-і роки.

А от у районі Кирилівської гори мешкав не бог і не ідол, а справжнісінький дракон. За переказами, легендарного Горинича убив київський богатир Кирило Кожум'яка, а на місці, де відбувся бій, побудували Кирилівську церкву. Чи так це - невідомо, бо за іншою версією дракон жив в районі Оболоні і вбив його Добриня Микитич як раз там, де нині перетинаються вулиці Богатирська та Добринінська.

А знаєте, звідки пішла назва парку "Кинь-Грусть" біля площі Шевченка? За легендою, якось імператриця Катерина виїхала на пікнік за місто зі своїм фаворитом, графом Потьомкіним. Граф був похмурий і невеселий, і Катерина вирішила його підбадьорити: "Кинь грусть, смотри, какая красота вокруг!". З тих пір це місце так і називають - Кинь-Грусть. Насправді Катерина нічого подібного, швидше за все, не говорила. Адже документальних підтверджень її вояжу по цих місцях немає, а історію придумав один з журналістів в позаминулому столітті.

Китаїв — місцевість на південній околиці Києва (Голосіївський район), у східній частині Голосіївського лісу, оголошена археологічним заповідником. Розташована між Багриновою горою,  Корчуватим  і  Мишоловкою. Головні вулиці — проспект Науки (кінцева частина) і вулиця Китаївська. Відома археологічними пам'ятками — городищем (залишками давньоруської фортеці, яку ототожнюють з літописним «городом» Пересічень), курганами, печерами. З XIV століття у Китаєві фігурує печерний монастир, заснований ченцями-пустельниками, а в XVII столітті підпорядкований Києво-Печерській лаврі і з того часу монастир відомий як Китаївська пустинь, відома перебуванням тут у 1776 році знаменитого православного святого Серафима Саровського. Біля неї влаштовано низку ставків, названих Китаївськими. Походження назви ймовірно від тюркського та давньоруського "китай", тобто "стіна", "зміцнення", "фортеця". Також Китай було народним прізвиськом князя Андрія Боголюбського, оскільки він був твердий і неприступний. Однак жодних свідчень про наявність в тій місцевості його маєтків поки не знайшлося. Так що зв'язок між прізвищем князя і назвою місцевості суто номінальна.

Клов — історична місцевість Києва, урочище у Печерському районі. Охоплює Кловський узвіз, провулок Івана Мар'яненка, Мечникова, а також розташоване понад ними Кловське плато (відоме як Липки). Назва — від слова «клов» — вода, волога (у давні часи тут протікав Кловський струмок, що впадав у р. Либідь). Відомий з часів Київської Русі, в ХІ ст. тут було збудовано Кловський монастир (зруйнований 1240 року ордами хана Батия). У 1752 — 1756 роках споруджено Кловський палац (вул. Пилипа Орлика № 8). Існували Кловський бульвар (тепер вул. Мечникова), Кловська вулиця (тепер Гусовського) і провулок (тепер у складі Кловського узвозу).

Кмитів яр — місцевість, яр у районі Татарки, має вигляд улоговини, що проходить від Глибочицької та Татарської вулиць до Багговутівської вулиці. Існує дві версії походження назви. За однією з них, назва походить від слова «кмет», тобто давньоруський дружинник. За іншою, від прізвища першопоселенця (Кмит), що 1829 року оселився тут. В подальшому, у 80-х роках XIX століття, тут було прокладено однойменну вулицю, а місцевість — забудовано приватними садибами. У 1970-і роки забудову знесено, а нижня частина яру знаходиться на території заводу ім. Артема.

Побутує цікава легенда про назву селища Конча-Заспа, в якому зараз розташувалася шикарна база київського "Динамо". У цьому місці козаки напали на сонне польське військо, і вартові, щоб розбудити сплячих шляхтичів, голосно кричали "Кінчай засипати!". Смішно, але навряд чи це правда - в польській мові немає таких слів. Назва, швидше за все, пішла від двох озер з такими іменами. Давним-давно там протікала одна з приток Дніпра, але потім її засипали: там, де вона закінчувалася, утворилося озеро Конча, а там, де засипали, Заспа.

Корчувате — історична місцевість, поселення на південно-східній околиці Києва. Розташоване вздовж частини Столичного шосе, вулиці Набережно-Корчуватської на правобережжі Дніпра. Назва народного походження — від давнього слова «корч» (кущ, пень). У 1937 році відкрито Корчуватський могильник, що належить до Зарубинецької культури. Тривалий час хутір Корчувате був у володінні Видубицького монастиря, а наприкінці XVIII століття вилучений у казенне володіння. Є згадки з середині XIX століття про Корчуватську пристань і цегельні підприємства на Корчуватому, яке з середини ХІХ ст. стає центром цегельного виробництва. Впродовж 1859—1962 років з Корчуватських цегелень щороку відвантажувалося 42 860 пудів цегли. 1900 року у поселенні (передмісті) Корчувате (Корчувата) було 23 двори, проживало 183 мешканці. Місцеві жителі займалися хілборобством, а також працювали на місцевих цегельних заводах. У поселенні було 4 цегельних заводи: Якова Бернера, Надії Сніжко, Марфи Фокіної та Андріана Доломакіна. Такожу поселенні був трактир та постоялий двір. З 1923 року - у межах Києва.

Крістерова Гірка — парк у Подільському районі Києва розташований на розі вулиць Вишгородської і Осиповського. Парк закладений в  1850 році Вільгельмом Крістером, запрошеним з Південної Саксонії для робіт на суконній фабриці князя Радзивілла в Радомишльському повіті  Київської губернії. Сколотивши статок Вільгельм вирішив залишитися на київській землі і придбав у передмісті Києва маєток. Як виявилось, він давно мав пристрасть до садівництва і заснував тут багатопрофільне сільськогосподарське підприємство «Садівництво і насіння В. Крістера».

Кудрявець, Кудрявська гора  — історична місцевість, розташована вздовж вулиці Артема, охоплює південні схили над Глибочицькою вулицею. Назва — від дерев і чагарників, які мальовничо «кудрявилися» у цьому колишньому передмісті Києва. Прилягає до місцевостей Глибочиця, Кожум'яки, Лук'янівка, Солдатська слобідка і Старий Київ. Включає в себе місцевості Вознесенський яр (вздовж Петрівської вулиці), Волова гора і Копирів Кінець. Одна з перших згадок про Кудрявець припадає на 1559 рік, коли Кудрявець був придбаний Михайлівським Золотоверхим монастирем у шляхтича Андрія Янкевича, а в 1570 році частина Кудрявця передана у користування Микільському монастирю, у 1730 році низка садиб на Кудрявці належала Софійському монастирю. В середині XVIII століття згадуються слобідки Нижній і Верхній Кудрявець, а з кінця XVIII століття слобідка Кудрявець підпорядкована київському магістрату. Інтенсивна забудова Кудрявця розпочинається в 1830—1840-і роки, тоді ж сформувалася сучасна система вулиць. Нині на Кудрявці значною мірою збереглася забудова початку XX століття. На Кудрявці прокладено вулиці Кудрявську,  Бульварно-Кудрявську (колишню Воровського; доречі ще раніще Хрещатик був вулицею Воровського), Кудрявський провулок (увійшов до складу Кудрявської вулиці) і Кудрявський узвіз.

Куренівка - Розташована між Подолом, Оболонню, Пріоркою і Сирцем. Головні вулиці: Фрунзе (кінцева частина),  Петропавлівська,  Сирецька,  Копилівська і Білицька. Відома з середини XVII століття як передмістя Києва, де розміщувалися курені козаків. Уперше згадується як київське передмістя Куренівщина в 1723 році (Подвірна ревізія населення Гетьманщини). Деякі дослідники відносять час заснування поселення до 1-ї половини 17 ст. (за іншими даними — кінець 15 ст.).

Кучмин яр — історична місцевість, колишнє селище у Соломянському районі м. Києва. Розташований на схилі між вулицями  Кудряшова,  Краснодонською (по обидва її боки) і Солом'янським лісопарком. Прилягає до місцевостей Батиєва гора, Олександрівська слобідка,  Солом'янка  і  Залізничний жилмасив. Назва походить від прізвища першопоселенця (у 1830 році) Григорія Кучми. У середині XIX століття тут виникли вулиця Кучмин яр і провулок Кучмин Яр (Кучмені) — тепер це Краснодонська вулиця, Краснодонський провулок та провулок Кудряшова. Кучмин яр має два великих відроги: перший починається з перехрестя вулиць  Солом'янської та Механізаторів, другий — від  Волгоградської вулиці. Частина височини між ними зараз належить районній лікарні. А більша частина яру — Солом'янському ландшафтному парку. Місцями це цілком культурний парк, популярний серед батьків з дітьми, — з асфальтованими доріжками, сходами, діючими фонтанами. Зате з тилів він більш дикий і лісистий. На західному схилі Батиєвої гори (він же — «стінка» Кучминого яру) видно численні гаражі, старі садиби, а також декілька нових. Фінальна частина яру проходить по вулиці Кудряшова, що колись називалась Мокрою (за іменем річки Мокра, що протікала дном Кучминого яру; зараз річка протікає колектором під вулицею). А гирло яру закінчується аж під залізничним мостом, який стереже бравий паровоз на високому постаменті.

Лук’янівка імовірно, назва походить від імені старости швацького цеху Лук'яна Олександровича, який оселився тут після 1845 року. Однак, назва «Лук'янівська» зустрічається ще раніше: у 1820-х роках — згаданий хутір київського ювеліра С. Стрельбицького в окрузі Лук'янівки. У списках вулиць з'явилась вперше 1838 року. У «Київских єпархіальних відомостях» 1888 року Лук'янівська вулиця згадується як колишня Різницька. В 1-й половині 1980-х років майже всю стару забудову знесено, а кінцеву частину Лук'янівської вулиці переплановано. При цьому ліквідовано ряд прилеглих до неї давніх вулиць, зокрема, вулицю Чмелів Яр, провулки Укісний, Лук'янівський і Перехресний.

У районі сучасної Мишоловки два століття тому були монастирські землі, де у великій кількості стояли млини. На звичайному млину можна молоти тільки один сорт зерна, а ось на тамтешніх - відразу кілька, за що назвали цей район Мішаловка. У XIX столітті якийсь безіменний переписувач неправильно заповнив документи, і з його легкої руки з'явився смішний район міста - Мишоловка, хоча з мишами там все в порядку.

Нивки — історична місцевість, житловий масив Києва, дачі. Розташовані між Петрівською залізницею і вулицею Академіка Туполєва. Центральна магістраль — вулиця Щербакова. Існує також річка Нивка, що з місцевістю Нивки не пов'язана. Назва — від ниви, що пролягала праворуч від Києво-Брестського шосе. Як хутір, місцевість Нивки відомі з 50-х років XIX століття як хутір Фузиківка, заснований заможними селянами із с. Біличі Фузиками. У 1870-і роки в цій місцевості існувала ферма «Нивка» та однойменна дача, що здавалася в оренду. На початку XX століття Нивки — хутір Білогородської волості Київського повіту, де було 5 дворів, населення становило лише 27 осіб. Земля належала землевласнику Степану Фузику. Також діяло 3 цегельні: Віктора та Степана Фузиків та Данила Байдашника. 1923 року хутір було включено до складу Києва.

Нова Забудова (Новоє Строєніє, рос. Новое Строение) — історична місцевість у м.  HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2" \o "Київ" Києві. Виникла у 30—40-х роках XIX століття як земля, виділена для масового переселення жителів з Печерська, викликаного будівництвом Нової Печерської фортеці. Головні вулиці — Антоновича,  Саксаганського, Велика Васильківська.

Найдавніші київські райони - Оболонь і Поділ. Подолом стародавні слов'яни називали місцевість під горою. А ось коріння слова "оболонь", очевидно, йдуть у ті далекі часи, коли всі люди континенту говорили на одній прамови. Так і вийшло, що наша Оболонь і італійська Болонья відбулися від одного слова, яке означає заливні луки з безліччю озер.

Паньківщина — поселення у долині річки Либеді, пізніше — частина  Нової Забудови. Межі району старої Паньківщини проходять приблизно між вулицями Льва Толстого та Тарасівською, по схилу від Ботанічного саду ім. ак. О. Фоміна до річки Либіді. Назва — від власників цих земель у 1516—1570 роках Паньковичів або Панькевичів (відомі, зокрема, намісник київського митрополита Василь Панькович і його син Максим). Імовірно, Паньковичі мали володіння і на лівому березі Дніпра, де в 1-й пол. XVII ст. також існувала Паньківщина (див.  HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B7%D0%BD%D1%8F%D0%BA%D0%B8" \o "Позняки" Позняки). Згодом, Паньківщина до 1786 року належала Софійському монастирю. Сучасне планування і назви вулиць — з 1836 року, тоді ж прокладено вул. Паньківську. Інтенсивна забудова Паньківщини почалася у другій половині XIX століття. Тут селилася переважно київська інтелігенція: професори та студенти Університету святого Володимира, лікарі, журналісти, адвокати, діячі мистецтв. Через те у XIX — напочатку XX сторіччя район також був відомий як київський Латинський квартал. Збереглося багато споруд XIX — поч. XX ст. На розі Паньківської та Микільсько-Ботанічної вулиць знаходився будинок Михайла Грушевського, зруйнований артилерійським обстрілом з бронепоїзда під час наступу більшовиків на Київ. Зберігся флігель, у якому зараз розташований його музей.

Район Печерськ має відношення до печер, проте до яких саме, єдиної думки поки немає. Найлегше припустити, що мова йде про лаврські печери, в яких ченці живуть вже добру тисячу років. З іншого боку, не випадково ченці почали селитися під землею саме в цьому місці. Швидше за все, пагорби Печерська сама природа нагородила печерами спочатку.

Позняки Щодо походження назви Позняки у істориків немає одностайної думки. Найімовірніше, назва місцевості походить від прізвища Позняк — на початку XVII століття заможні селяни Мойсей та Леон (Леонтій) Позняки володіли на лівому березі Дніпра поселенням  Паньківщина (вірогідно колишнього володіння Паньковичів або Панькевичів), яке називали також Позняківщиною. Проте документи про тотожність Позняківщини і Позняків відсутні. Інші теорії виводять походження топоніма від річки Позняківки, що протікала в цій місцевості, або від старовинного слова «поздняк», що означає «те, що народилося або визріло пізніше звичайного» та могло бути прізвиськом власника села. Житловий масив Позняки виник на місці однойменного села, відомого ще з часів Речі Посполитої. Уперше село згадується у 1571 році, в описі державних маєтків (люстрації), як поселення «бояр путних» — тобто тих, хто ніс шляхову («путну») службу при київському воєводі. У 1631 році Мойсей Позняк продав (або передав) село київському митрополиту Петру Могилі, який у свою чергу, подарував його Братському монастирю. 

Пріорка — місцевість на півночі Києва, межує на півдні з Куренівкою. Поселення Пріорка згадується з XVII століття. Засновано католицькими ченцями домініканського ордена близько 1630 року. Назва за найбільш вірогідною версією походить від слова «пріор», що означає «настоятель монастиря», хоча в документах XVII—XVIII ст. фігурує форма «Преварка» (що означає «передмістя»). У середині XVII ст. тут знаходилася заміська резиденція пріора Петра Розвадовського - настоятеля католицького домініканського монастиря в Києві, а навколо неї - близько двохсот сільських хат. Після визвольної війни 1648-1657 років ці землі були відібрані у католиків і передані в 1659 році Братському монастирю на Подолі, а в 1701 році - Київському магістрату. Вже наприкінці XVIII ст. Пріорка стає дачної місцевістю Києва, однак в міську межу вона увійшла тільки в 1880 році.

Протасів яр простягається на східному схилі Батиєвої гори уздовж одноіменних вулиці та узвозу (узвіз з 2003 р. отримав назву вулиця Миколи Амосова), які в радянські часи називались вулиця і узвіз  Степана Разіна відповідно з одностороннім рухом по вулиці вгору, по узвозу — вниз. За вулицею Протасів Яр також закріпилась народна назва Воєнно-Грузинська Дорога, бо проходила через ліс та була вузьким, звивистим, але найкоротшим шляхом з центральної частини міста (Нова Забудова) на Солом'янку, щоправда, практично без громадського транспорту. В нижній частині яр впадає в долину Либеді, де знаходиться однойменна залізнична платформа. Також у вусті яру розташовані трикотажна фабрика «Роза» і відділи міської залізничної митниці. Відомий під сучасною назвою від початку XIX століття, коли його землями володів генерал Протасов (за іншими відомостями, назва походить від місцевого селянина Протаса). У 1860 році зафіксований як «дєрєвня Протасов Яр», де вже налічувалося 22 двори. В процесі побудови залізниці Київ—Курськ (введена в експлуатацію в 1870 році), у Протасовому яру інтенсифікується житлове (приватне садибне) і промислове будівництво (в тому числі збудовано цегельний завод Батухіна). У 1879—1901 роки Протасов яр входив до Бульварної частини Києва, у 1901—1909 роках — у складі с. Солом’янка. Остаточно включений до меж Києва у 1909 році. Більшу частину історичної забудови знесено у 1980-і роки. У 2001—2003 роках у Протасовому яру збудовано швидкісну автомагістраль, а у кінці 2010-х вирублено частину пагорбу для побудови автозаправки, що, звичайно ж, призвело до часткової зміни його рельєфу.

Пуща-Водиця від "пуща" (густий ліс) і річки Водиця, яка протікала тут колись (вже не існує).

Реп'яхів яр — місцевість у Києві, що з'єднує  Лук'янівку  (вулиці Мельникова, Герцена) з Куренівкою (вул. Фрунзе). Назва — від рослинності (великі зарості  реп'яхів). Частково заселений з кінці XIX ст., в ньому прокладено узвіз Реп'яхів Яр (тепер Врубелівський) і провулок Реп'яхів Яр (тепер не існує), Новомакарівську вулицю та узвіз Герцена (тепер шлях без назви, продовження вулиці Герцена).

Русанівка Урочище Русанівка на лівому березі Дніпра навпроти Києва відоме з давніх часів як володіння київських монастирів. На думку деяких істориків, воно отримало свою назву за прізвищем Сави Русановича, який у XVI ст. володів сусідніми землями. Від наступних століть відомі село Русанів, Русанівське озеро, затока та рукав Дніпра. 1906 року через Русанівську затоку був збудований двопрогоновий металевий Русанівський міст, підірваний під час Великої Вітчизняної війни. У 1961 р. у цій місцевості між Микільською Слобідкою  та  Березняками  розпочалися роботи зі створення взірцевого житлового масиву (основна забудова 1964-74 рр., архітектори Г.С.Кульчицький та В.Є.Ладний). На краю Русанівської затоки був намитий острів, який піднімається над рівнем води на 3-5 метрів. Від лівого берега острів був відокремлений штучним проточним обвідним Русанівським каналом довжиною 2 тисячі 700 метрів, глибиною 3-4 метри і 40 метрів завширшки. У південній частині каналу були встановлені 15 фонтанів із підсвічуванням. Через канал були зведені три автомобільні та два пішохідні мости. Упродовж наступних тринадцяти років штучний піщаний острів був забудований дев'яти- та шістнадцяти-поверховими багатосекційними житловими будинками загальною площею 600 тисяч квадратних метрів. В основу архітектурного планування покладено функціональне зонування території, спеціальне розміщення житлової забудови, що виключає вплив шуму міського транспорту, створює найбільш зручну орієнтацію будинків.

Саперне поле — історична місцевість Києва. Простягається обабіч  вулиці Саперне Поле, частини вулиць Раєвського і Філатова. Прилягає до місцевостей Новоє Строєніє і Печерськ. Виникло на місці саперного полігону, що існував тут із серед. XIX ст. Назва «Саперне поле» вперше зафіксована в 1913 році. Після ліквідації полігону в 1920—50-і роки тут сформувалася малоповерхова забудова садибного типу. Протягом 1960—70-х років місцевість значною мірою переплановано, зведено 5- і 9-поверхові житлові будинки та промислові підприємства.

Святошин (Святошино, Святошине) — історична місцевість Києва, розташована за 10 км на захід від центру міста (між залізницею Київ —Коростень, Борщагівкою, Катеринівкою і Біличами). Історична місцевість; дачне селище; житловий масив, збудований на піщаних ґрунтах у лісовому хвойно-листяному масиві. Виник під народною назвою Святий ліс, у польських середньовічних джерелах позначений як Земля Свеншицька. Іншою вірогідною є версія походження назви Святошин від імені Миколи Святоші, який, згідно з літописом, володів землями Борщагівки, що межувала зі Святошином. У давнину фігурує як володіння київських монастирів, під 1619 роком — у грамоті Сигізмунда ІІІ як кордон земель, наданих у користування київським міщанам.

Сирець назву місцевість отримала від річки Сирець (її ще називають Сирецьким струмком), яка бере початок поблизу станції метро «Святошин» і впадає в Дніпро за 2 км від київської гавані. Масив розташований між Лук'янівкою, Бабиним яром, Куренівкою,Волейковим, Петрівською залізницею, вулицями Дегтярівською й Олени Теліги.

Місцевість Сирець вперше згадано 1381 р. як село, подароване князем Володимиром Ольгердовичем Київському домініканському монастиреві, яку підтвердив його син Олелько Володимирович 1411 року. З 1661 р. Сирець знаходився у володінні магістрату та забудовувався хуторами вздовж річки, будучи сільськогосподарським передмістям Києва. До меж міста Сирець увійшов в 1799 році. У 1840-х тут починають розміщувати військові табори, що дали назви місцевим вулицям — Лагерній (зараз Дорогожицька) та  Тираспільській (від Тираспольського полку). Відповідний відвід міської землі був закріплений актом від 14 квітня 1869 р. Тут були збудовані легкі житлові будівлі, дерев'яна церква, обладнані плаци, навчальне поле, пізніше — військовий аеродром, з яким пов'язана діяльність льотчика П. Нестерова. Походження назви «Сирець» достеменно невідоме, в Україні є кілька річок з такою назвою. На сьогодні існує три версії походження назви річки: одна з них полягає в тому, що верхня течія річки проходить в дуже глибокому яру, дно якого покрите рослинністю. Це місце характеризується вогкістю, що й сприяло виникненню назви річки від апелятива сирець «сире місце, болото». За іншою версією назва походить від глини-сирцю, яку видобували безпосередньо біля річки, з якої потім на цегляних заводах робили цеглу. Ще за однією версією, в основі назви — перський корінь «сир» = «щит», звідси ж походять назви «Серет» (приток Дунаю), «Серет» (приток Дніпра), а також «Сирдар'я», сліди присутності персомовних скіфів.

Скарбовий ліс (Казенний ліс) лісовий масив, історична місцевість Києва що пролягає між південною околицею Святошина, промзоною вздовж вулиць Святошинської та Жмеринської, селищем Жовтневе та с. Петропавлівська Борщагівка. З XIX ст. перебував у казенній власності, звідки і походить назва. З рубежу XIX-ХХ ст. перетворюється на зону відпочинку. З середини XX ст. територію лісу було частково забудовано, здебільшого промисловими спорудами. У 1976 році з боку вул. Жмеринської було закладено парк «Совки». Площа парку - 35,4 га. Зелені насадження: сосна звичайна 80%, дуб червоний 5%, клени, берези та інші породи.

Совки — історична місцевість, селище у Києві розташована між  Червонозоряним проспектом, вулицями Кайсарова, Трутенка  і Жулянами. Основні вулиці Каменярів, Яблунева, Сумська, Мостова. Прилягають до місцевостей Жуляни, Олександрівська слобідка,  Ширма. Походження назви не встановлене. За однією з версій, назва походить від пташки «совки» або ж від однойменної комахи-шкідника. Можливо, в далекому минулому тут зустрічалися ці представники фауни. Совки вперше згадані у 2-й половині XIV ст. як заміський двір київського князя Володимира Ольгердовича. Під назвою Сувки (Сувка) згадані як володіння домініканського монастиря, що 1612 року було продано шляхтичу Ярошу Покаловичу. У 1618 р. придбані Києво-Печерською лаврою, а у 1656 р.  — Софійським монастирем. Совки дали назву Совським ставкам, кладовищу, вулицям і провулкам, які існували або існують (нині назву Совська має одна з вулиць Жулян).

Солдатська слобідка — поселення у Києві. Було розташоване на території теперішніх вулиць Павлівської, Полтавської, Дмитрівської, Тургенєвської та Гоголівської. Виникло в 1-й половині XIX століття як поселення відставних солдатів.

Солом'янка виникла у 1830-і роки як передмістя Києва, з 1858 р. використовувалася як пасовисько. У 1857—1858 роках Солом'янку разом із навколишніми землями згідно з наказом Сенату віддано у підпорядкування Києву. Тоді там проживало 68 мешканців. Бурхливий розвиток селища спричинило прокладення залізниці, будівництво вокзалу і залізничних майстерень (1868—1870 рр.). З 1860-х Солом'янка — робітниче селище, поділялося на Нижню Солом'янку (довкола сучасної площі Петра Кривоноса) і Верхню Солом'янку (поблизу Кавказької і Кубанської вулиць). Включає в себе також Залізничну колонію. Назва району — від великої кількості хат під солом'яними стріхами: достеменно відомо, що на цій території селилася переважно біднота. До речі, ці хати збереглися аж до 60-х років XX століття, тільки тоді почався їх масовий знос. За іншими даними, назва походить від фуражного ринку, де зокрема торгували соломою. Як вважає краєзнавець Л. Настенко-Капалєт, походження топоніма не пов'язане із соломою, а походить від давньоруського «салли» — військова вилазка.

Татарка простягається звивистим, вузьким узгір'ям між Подолом, Глибочицею, Щекавицею, Лук'янівкою, Юрковицею, Вовчим і Реп'яховим ярами. Основні вулиці: Лук'янівська, Стара Поляна,  Шмідта,  Татарська, Нагірна, Макарівська, Багговутівська, Половецька, Печенізька. Назва — від нижньогородських татар (переважно миловарів і торговців), які попервах селилися поблизу Татарської вулиці (названа у 60-і роки XIX ст.), а невдовзі влаштувалися на Подолі біля Житнього ринку. Забудована в 2-й половині XIX століття. Протягом 60 — 80-х років XX ст. майже всю стару забудову, що складалася переважно з одноповерхових будинків, знесено. На початку 1910-х, Татарка була відома справою Бейліса.

Теличка — історична місцевість, поселення, промислова зона у Києві. Розташована в дельті річки  Либідь  вздовж Дніпра між Видубичами, Звіринцем, Саперною слобідкою і Корчуватим. Дещо нижче розташоване озеро Єрик. Геологічно територія Телички утворилась внаслідок наносів ґрунту водами Либіді. Назва народного походження, бо, як відомо, Теличка тривалий час правила за пасовисько, де випасали молодняк великої рогатої худоби. Забудовуватися почала у 2-й половині XIX ст. вузькою смужкою вздовж залізниці (Набережно-Печерська дорога, Військово-Кладовищенська вулиця), решта території була незабудованою. З 50-х років XX ст. на Теличці зведено одну з найбільших промзон Києва (вулиці  Баренбойма,  Будіндустрії,  Промислова  та інші). Стару житлову забудову (приватні одноповерхові будинки) майже повністю знесено у 1970–80-ті роки під час реконструкції  Наддніпрянського шосе і побудови естакади до Південного мосту через Дніпро.

Теремки — житловий масив міста Києва. Назва, ймовірно, походить від характеру давньої забудови — невеличких будиночків-теремків. Теремки відомі з середньовіччя як володіння Софійського монастиря. З 1867 — у власності київської міської влади, мали назву Софійська Дача.

Топографічний казус стався з Троєщиною. Спочатку на лівому березі Дніпра сусідили два села - Вигурівщина і Троєщина. Одна називалася по імені колишнього власника – дворянина, київського правителя Станіслава Вигури, якому польський король Сигізмунд Третій подарував ці землі. А поруч знаходилися володіння Троїцького монастиря, на яких кілька сот років тому оселилися жителі Чернігівської губернії. У 70-х роках лівий берег почав активно забудовуватися, в результаті чого Вигурівщину спіткала доля московських Черьомушек. Але хтось весь район назвав Троєщиною, хоча насправді жодного будинку справжньої Троєщини не чіпали. Жителі Вигурівщини, природно, стали обурюватися. Тоді-то і народився абсолютно неприйнятний гібрид Вигурівщина-Троєщина, який тепер красується на всіх київських картах.

Феофанія — селище на південній околиці Голосіївського району  Києва. Найстаріша частина  — вздовж  вул.  ак. Лебедєва, довкола  Свято-Пантелеймонівського собору. Згадується у 1471 р. як Лазорівщина, що була володінням київського тіуна (розпорядника) Ходики. Версію про походження назви від імені ченця-пасічника Лазаря науково не підтверджено. Згодом — хутір Лазарівка. Одночасно у XVII–XVIII століттях згадується під назвою Шахравщина (Шархавщина). Наприкінці XVIII ст. належала Софійському чоловічому монастирю. Сучасна назва, ймовірно, з 1803, коли тут оселився і заснував скит єпископ Феофан Шиянов (Феофанію було передано йому під дачу). З 60-х років XIX ст. належала Михайлівському монастиреві, з 1919 — приміський радгосп, після закінчення Другої світової війни — науковий і лікувальний осередок. Деякі з джерел в урочищі «Феофанія» вважаються цілющими.

Хрещатик назва вулиці походить від Хрещатого Яру (тобто перехрещеного поперечними балками-ярами). У документах XVII ст. вся ця місцевість називалася Хрещатою Долиною. Безсумнівно одне існування Хрещатого яру не сприяло зростанню міста. Сучасний Київ почав складатися в загальних рисах років двісті тому. Для цього повинні були зростися три основні його частини - ремісничий Поділ в низині, Верхнє місто на пагорбах (на місці стародавнього Києва, спаленого майже дотла Батиєм) і процвітаючий Печерськ, за Хрещатим яром і лісом. На початку сьогоднішнього Хрещатика проходила дорога, що абияк зв'язувала всі три поселення. За те і недолюблювали тодішній Київ російські царі, від Катерини II до Миколи I, що на губернське місто він був мало схожий, а місцями нагадував «Нахаловку» - безладно забудовану хатками, будками і димлячими винокурнями. Імператорське незадоволення послужило поштовхом до розвитку міста. Для початку Хрещатий яр засипали, і на цьому місці відразу почалося інтенсивне будівництво. Поділ і Печерськ були приречені з часом опинитися на периферії, найкмітливіші і заможні їх мешканці взялися переселятися на нову вулицю з царями не посперечаєшся.

На кілька десятиліть найбільш затребуваною і хлібною в Києві зробилася спеціальність землекопів «грабарів», зрізали пагорби і отриманим грунтом засипали численні яри. В результаті рельєф місцевості вирівнявся і більше не перешкоджав зростанню міста. Коли царським указом щорічні торги, «Контракти», були переведені з Дубна до Києва, почався приплив капіталу сюди. Хрещатик довго тупцював на п'ятачку між двома площами, але будівництво залізничної станції підштовхнуло його дотягтися до Бессарабської базарної площі і вокзального шляху Бібіковського бульвару (сьогодні Тараса Шевченка). Тоді головна київська вулиця і придбала свою справжню довжину - 1225 метрів.

Черепанова гора — історична місцевість Києва, підвищення між вулицями Еспланадною, Анрі Барбюса, Госпітальною і Щорса. Назва «Черепанова гора» виникла після 1815 року, коли київським цивільним губернатором був Павло Сидорович Черепанов (тут розташовувалася його садиба). Згодом на горі розбили Олексіївський сад. У 1913 році поблизу було влаштовано Всеросійську промислово-сільськогосподарську виставку, для якої найкращі архітектори Києва звели високохудожні дерев'яні та муровані павільйони. В 1920-х роках тут містився «Червоний стадіон».  HYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/1937" \o "1937" 1937  року почалося будівництво нового стадіону (тепер  —  НСК «Олімпійський»). На Черепановій горі розташовані Національний університет фізичного виховання і спорту України, готелі  «Русь», «Президент-готель Київський», неподалік — Палац Спорту.

Чоколівка — історична місцевість Києва, селище. Розташована між Солом'янкою, Олександрівською слобідкою, залізницею і аеропортом  «Київ»  (кол. «Жуляни»). Центральні магістралі — Повітрофлотський пр-т,  Чоколівський бульвар. Проте нині місцевість Чоколівка охоплює також територію, що безпосередньо прилягала до цього селища, включаючи  Першотравневий масив, побудований на місті колишнього селища Першого Травня. У документах XVI—XVIII століть територія майбутньої Чоколівки зазначалася під назвою урочище Тісні вулиці. Назва селища — від прізвища київського підприємця, гласного міської думи Миколи Чоколова. У XIX ст. територія Чоколовки була власністю писаря Микільсько-Борщагівської волості Устименка. 1896 року 98 київських робітників і залізничників звернулися до міської думи з проханням виділити їм на пільгових умовах землі під забудову. Спочатку передбачалося розмістити селище між Брест-Литовським і Старо-Житомирським шосе (біля Васильчиків). Рішення ж про місцеположення селища Чоколівки ухвалене думою в 1901 році. У  тому ж 1901 році частина робітників заводу Гретера і Криванека (нині — завод «Більшовик») придбала 7 десятин землі в цій місцевості за 26 тис. карбованців. Микола Чоколов сприяв цій справі та виділив 9 тис. крб. власних коштів. З 1916 року до початку 1919 року Чоколівка сполучалася з Києвом  трамвайною лінією  (так званою  Артилерійською  або  Кадетською). З  1923  року — у складі Києва.

Чорна гора — один із історичних пагорбів Києва, та однойменне поселення на території Печерського району в формі трикутника, який утворюють вулиця Кіквідзе, Залізничне шосе й бульвар Дружби народів. Висота Чорної гори сягає 142,5 метри над рівнем моря. Назва дана місцевими жителями (від чорноземного ґрунту цієї місцевості). Топографічно й архітектурно являє собою головним чином приватну забудову. Головні вулиці — Товарна, Чорногірська, Менделєєва. У XIX столітті і до 1923 року тут розміщувалися саперні табори (згодом переведені на лівий берег Дніпра). 1926 року розпочато житлову забудову місцевост. З кінця 1990-х років на Чорній горі ведеться активне будівництво елітних багатоповерхових житлових будинків. Зокрема, тут побудовано одним з перших, повністю приватний та закритий від сторонніх, район Новопечерські Липки. Вхід до нього закрит шлакбаумом із будками охоронців, які навіть машини міських служб та міліції проінструктовані не пускати. Під цей елітний райончик вирубили розкішний дикий парк зі сторічними дубами, який планувалося зробити одним з ландшафтних парків Печерська з вільним доступом для всіх киян та гостей міста. Але, місцеві жителі, які декілька років дихали пилюкою від будування, та слухали гуркіт будівельних машин, натомість отримали лише шлаrбаум, вирубані вздовж дороги дерева, постійні пробки з автомашин під вікнами, темні квартири без сонця, переповнені місця в школах та дитсадках (бо своіх Липки не побудували, а те що побудували коштує як Университет Шевченка).

Ширма — історична місцевість на території Голосіївського району  міста Києва, розташовується між Червонозоряним проспектом, вулицями  Майкопською, Козацькою, Сумською, Охтирським провулком і вулицею Кайсарова. Назва місцевості народного походження і виникла давно. Деякі дослідники вважають, що вона пов'язана з «шир'ю» — широким простором між лісовими масивами. Втім, існує думка, що назва позначала хащі, що вставали перед подорожніми «ширмою» — заслоном. Ще одна версія виводить топонім від прізвища власника саду, що існував у цій місцевості до її забудови (Ширман). Ширма інтенсивно забудовувалася з першої третини 1930-х років; втім, тоді виникли лише вулиця Пролетарська та Пролетарський провулок, решта майбутньої місцини до початку 1950-х років залишалася незабудованою. До 1950-х років (саме наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років місцевість розплановано та здійснено основну забудову). Сучасні назви вулиць і провулків Ширми (загалом майже 30) надані у 1953–1959 роках.

Одне з найзагадковіших київських назв Шулявка - йде корінням в Київську Русь. Від давньослов'янського «шелвова борка» (низькорослий лісок із великою кількістю галявин), який згадується у давньоруських літописах 10—11 століть. У 17 столітті також згадується як Шелвов борок і Шелвово сельцо, у 18 столітті — як с. Шулявка, Шулявщина (поблизу Либіді) або Шульжанське подвір'я Софійського монастиря. У XVIII ст. (близько 1722 року) на Шулявці було розташовано літню резиденцію Київських митрополитів. Засновником резиденції став тодішній Київський митрополит Варлаам Вонатович.  HYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/1847" \o "1847" 1847-го Шулявка перейшла у власність держави і активно почала освоюватись.Кадетський гай від Володимирського кадетського корпусу, що знаходився тут (до цього носив назву Шулявський гай).

Липки: історія, романтика, трагедія

Історія місцевості з такою романтичною назвою починається в середині 18 століття, до того ж не менш романтично з будівництва палацу для осіб царської крові і висадки розкішного липового гаю навколо нього. Картину доповнювали фруктові і ягідні дерева, особливо - соковиті шовковиці. Не минуло й ста років, як почалося знищення липового гаю в цілях інтенсивного будівництва. Перша половина 19 століття, а звучить прямо як сьогодні, чи не так? Залишилася тільки назва - Липки, уживана в наші дні до деяких вулиць Печерська, в числі яких - Шовковична, П.Орлика, Інститутська, Садова, Банкова і, звичайно, Липська. Спочатку Липки формувалися як адміністративний центр Печерська. Тут проживали генерал-губернатори і цивільні губернатори, командувачі військами; тут зводилися адміністративні будівлі. Зі зникненням липового гаю починається нове - аристократичне життя Липок. Тут оселяються представники київської знаті: відставні військові, купці, промисловці. Найвідоміші жителі Липок - польські поміщики Ганські, у яких бував Оноре де Бальзак; генерал Раєвський, вчений Бунге та інші «вершки» Києва того часу. Саме в Липках Н.В. Гоголь поселив красуню панночку, в яку закохався Андрій - син Тараса Бульби.

У радянські часи романтика Липок майже сходить нанівець: на зміну старовинним садибам приходять великовагові адмінбудівлі і будинки номенклатурних співробітників. На щастя, сьогодні ще можна насолодитися колишнім істинно-романтичним настроєм Липок, частково завдяки таким будівлям, як театр Франка, лютеранська церква, а також численним маєткам минулого і позаминулого століть.

"Пахнуть смертю панські Липки..." слова Осипа Мандельштама - не тільки опис трагедій громадянської війни в Києві минулого століття, але, на жаль, і свого роду передбачення подій лютого 2014. На вулицях Липок відбувся найбільший в незалежній Україні злочин влади проти свого народу - розстріл активістів Євромайдану зі снайперських гвинтівок. Так звана "антитерористична операція", спрямована не так проти терористів, а проти медиків-волонтерів, пенсіонерів і студентів, забрала життя близько сотні людей. Активно обговорюється ідея перейменування вулиці Інститутської у вулицю Небесної сотні (на час написання роботи).

Будівельні проблеми, політичні події - хмари негараздів нерідко згущуються над Липками, але ми з вірою в краще і любов'ю сподіваємося зберегти цей чудовий район, щоб неушкодженим передати його нащадкам. Україна і все цивілізоване суспільство молиться про те, щоб ні вулиці Липок, ні будь-яка інша вулиця ніколи більше не ставали місцем кривавих помилок людства.

Київські острови

Мало хто знає, що Київ може похвалитися ще й великою кількістю островів. Причому, для того, щоб потрапити на київські острови, зовсім не обов'язково виїжджати за межі міста. Острови в Києві розташувалися по Дніпру безпосередньо в межах міста. У Києві є навіть Венеціанська затока - красномовне свідчення певного споріднення зі знаменитим італійським містом на воді. На Дніпрі в районі Києва є дев'ять великих островів і безліч дрібних.

Рибальский острів — насправді це півострів, розташований в середній течії Дніпра в межах міста. Останець колись довгої коси, що була лівим берегом ріки Почайни, відокремлюючи її від Дніпра. Обмежений Дніпром і Гаванню — штучною затокою, яку облаштували для потреб київського порту у 1897—1899 роках з використанням русла Почайни. Назва півострова походить від поселення рибалок, що існувало на Оболоні у XVIII—XIX століттях. У 1920—30-ті роки тут утворилася промислова зона, найвідомішим підприємством якої є суднобудівний завод «Ленінська кузня». На березі гавані у Парку моряків на постаменті встановлений корабель-пам'ятка «Железняков». Попри те, що дана місцевість є півостровом, загальновживаною назвою є саме «Рибальский острів». Наприкінці 1930-х років верф заводу «Ленінська кузня» була реконструйована. Після Другої світової війни, під час якої верф і завод дуже постраждали, була проведена реконструкція, а в 1961 році побудована нова гавань із річковим портом. В 1963-му до півострову проклали вантовий міст. На Рибальському острові розташовані  причали Київського порту та  Головне управління розвідки Міністерства оборони України.

Найперший за течією острів називається Муромцем. Він розташований поблизу Московського мосту. Згідно київським легендам, назва острова пов'язана з билинним богатирем Іллею. Він ніс службу на заставі, розташованій на острові, не пропускаючи ті тури, які хотіли обійти Київ без оплати данини за прохід повз міста. Звідси родом ще одне повір'я: якщо в районі острова Муромець увійти у воду по груди і попросити богатирського здоров'я - всі хвороби відступлять на цілий рік.

Наступний острів, мабуть, найвідоміший і в середовищі киян і у гостей Києва - це Труханів острів. Труханів острів у Києві не тільки один з найбільших, він є улюбленим місцем відпочинку для мешканців Києва вже багато років. Туди виїжджали на вихідні на човнах ще в той час, коли до острова не вів міст. Ймовірно, острів отримав свою назву на честь Тугурхана - голови половецького війська, дочка якого була одружена з київським князем Святополком. Літній палац княгині нібито знаходився на острові, куди приїжджав її батько, звідси і дещо змінена назва.

Колись по острову проходив кордон між Київською та Чернігівською губерніями. Він був практично незаселеним аж до 19 століття. Вже в другій його половині острів активно забудовують. Поступово з'являються цілих 23 вулиці і площа, школа-училище (в радянські часи школа №100), церква св. Єлизавети. Для розваг киян побудували яхт-клуб (на його відкриття в 1898 році приїжджав сам імператор Микола ІІ), кінотеатр, парк, трактири і ресторани. Потрапити на Труханів острів можна було на «постолах» - величезних суднах, що нагадують баржу, куди пасажири набивалися юрбою і їхали стоячи, а також на «дубках» - моторних човнах для 10-20 осіб. У 1918 році на Трухановому острові був облаштований пляж. Німецькі інтервенти завезли сюди чистий дрібний пісок і показали киянам, що «киснути» в купальнях зовсім необов'язково - можна вільно плавати в Дніпрі.

У вересні 1943 року всі споруди на острові були підірвані. Після війни обширну забудову не проводили, закріпивши за островом функцію зони відпочинку. Сьогодні вона частково зберігається: на острові знаходиться Центральний міський пляж, спортивні бази, ресторани. Частина острова відведена під будівництво Подільсько - Воскресенського мосту. Влітку на «Трухашке» - так ласкаво кияни називають улюблене місце відпочинку - проходить фестиваль «Рок'N'Січ». Потрапити в цю зелену оазу в центрі мегаполісу можна пішохідним Парковим мостом довжиною 400 метрів.

Долобецький острів розташований між річкою Десенкою, Венеціанською і Русанівською протоками. Киянам він відомий багато в чому завдяки пляжу «Молодіжний». Назва острова пов'язана з Долобецький озером, яке колись існувало поряд з островом. Озером плавали на човнах, які видовбували в шматку стовбура дерева. Від слова «довбати», мабуть, і походить назва острова, яка іноді звучить як Долобський, Дулебський або Долобня. Існує версія, що в княжий період історії Києва острів вважався нейтральною територією, тому князі Русі збиралися на ньому для переговорів. На острові знаходиться найпопулярніше місце для спортсменів - величезний тренажерний зал під відкритим небом. На його просторах більше 150 різних тренажерів, створених зусиллями киян.

Венеціанський острів один з найвідоміших київських островів завдяки Гідропарку водно-розважальному комплексу з безліччю пляжів, атракціонів і човнових станцій, який частково розташований на Венеціанському, частково - Долобецькому островах. До війни на острові знаходилася Передмістна слобідка, знищена під час окупації Києва. Зараз на її місці - станція метро «Гідропарк», яку з усіх боків оточують численні ресторанчики, шашличні, дискотеки та інші «злачні місця». Місцеві пляжі користуються великою популярністю. Атракціони, хоч і досить відвідувані, потребують оновлення. Тенісні корти, картинг і пейнтбол не залишать байдужими тих, хто любить активний відпочинок. Особливі почуття викликає дискотека для пенсіонерів, яка в теплу пору року збирає не менш сотні бабусь і дідусів.

Козачий острів відомий здавна і нагадує про козаків, які просмолювали на ньому свої судна - «чайки». Під час визволення Києва острів був важливим його етапом: на ньому зміцнилися німецькі кулеметники, які перешкоджали переправі наших військ через Дніпро, але були розбиті. Сьогодні Козачий острів є заповідником, тут багато різних птахів, біля берегів водиться багато риби.

Галерний острів знаходиться в Голосіївському районі Києва. Обрисами острів нагадує велику галеру. Ще називався Чернечим, оскільки належав ченцям Києво-Печерської Лаври. Найсучасніша назва - острів Водників, яку він отримав через господарські будівлі для обслуговування водного транспорту.

Жуків острів. Ще в княжі часи острів був мисливськими угіддями. Тут також знаходився монастирський хутір і дерев'яна церква, зруйнована в 30-і роки. Назва від струмка, що впадає в Дніпро Жуківка. На Жуковому острові відбулася тріумфальна перемога козацького війська під проводом Богдана Хмельницького над литовцями. Жуків острів - це справжній заповідник: на острові росте більше 120 видів рідкісних рослин, а також багато старих дерев. Тваринний світ острова теж різноманітний: тут водяться безліч птахів, видри і бобри, близько 20 видів риб. Цьому сприяє відносно віддалене розташування острова. Але й воно, на жаль, не здатне вберегти острів від забудови. Кілька років тому Київська міська рада значно скоротила площу заказника, на його території щосили працюють бульдозери, так що первозданній природі тут залишилося недовго жити.

Ольгинській (Ольжин) острів розташований практично за межею міста, між селищем Вишеньки і Конча-Заспою. Якщо вірити переказам, в давнину на острові знаходився замок княгині Ольги. На острові безліч рідкісних рослин, у тому числі лікарських, 13 видів комах, занесених до Червоної книги України. Фауна досить багата: куниці, кабани, чаплі, черепахи, норки. Острів розташований на досить заболоченій місцевості, але тут багато прекрасних піщаних пляжів, так що Ольжин острів - справжній рай для любителів тихого відпочинку.

Загальна площа київських островів дорівнює приблизно 3 тис. гектарів - не дивно, що останнім часом все частіше говорять про те, щоб перетворити ці острови в ландшафтний парк. Правда, численні дрібні острови Києва в наші дні постійно піддаються самовільним незаконним захопленням. Незважаючи на те, що острови є муніципальною власністю, деякі заповзяті громадяни намагаються правдами-неправдами обійти закон і отримати у власне розпорядження особистий острів у Києві.

Київські річки та озера

У Києві налічується понад 20 малих річок і струмків, і одна велика ріка — Дніпро. Більшість малих річок і струмків заховані в колекторах, деяких вже не існує через недбале ставлення міщан. З давнини водойми давали свої назви місцевості яка їх оточувала, тобто виникали гідроніми.

Дніпро

        Витоки Дніпра беруть свій початок у відрогах Валдайської височини (Смоленська обл.) з невеликого озера Мшара. Довжина річки сягає 2285 км. Течія переважно швидка, але зустрічаються тихі плеса і вири із зворотною течією. Глибини різні: є перекати, де глибина ледве досягає 0,5 м, і є ями до 20-30 м. У Дніпро впадає безліч приток. Найбільші з них Березина, Прип'ять, Сож, Десна, Сула, Псел, Ворскла.  В р-ні Києва правий берег стає крутим, лівий залишається низким. Ширина річки тут - 400-600 м, глибина - 6-12 м, на мілководних ділянках - 4-5 м. У межах столиці Дніпро приймає невеликі притоки: Сирець, Глибочицю, Либідь. Тут русло Дніпра ділиться на кілька рукавів: Чорторий (Десенка), Старий, Русанівський та ін. Зустрічаються острови, про які мова йшла вище.

Найдавніші письмові відомості про Дніпро залишив грецький історик і географ Геродот у четвертій книзі своєї історії, що називається «Мельпомена». Геродот відвідав грецькі колонії на берегах  Дніпровського лиману за 450 років до нашої ери, а також плавав по річці до самих порогів. Опис Дніпра вище порогів історик зробив за розповідями  купців, що плавали річкою в торгових справах. З того часу про велику слов'янську річку писали безліч істориків і письменників — і давніх часів, і середніх віків. Перші вітчизняні відомості про Дніпро є в  літописах  Київської Русі «Повість врем'яних літ» і у великому поетичному творі «Слово о полку Ігоревім». Назва річки «Дніпро» вперше трапляється в літературних пам'ятках першої половини IV століття нашої ери. Походить від давньосхідноіранського «велика річка». До того ріка мала давньогрецьку назву Борисфен, що означає «той, що тече з півночі». Предки українців, давні східні слов'яни, називали її Славутичем («син слави») — ця назва досі зрідка використовується як синонім, особливо як поетична назва; римляни називали річку Данаприс, турки — Узу або Узи. Деякі дослідники схиляються до думки, що Дніпро в давнину називався Сіндгу, Сінд, Інд, оскільки в низів'ях річки існувала Сіндика, інакше — Сіндська Скіфія.

Ось, що писав про Дніпро (Борисфен - «річку з півночі») у своїй знаменитій «Історії» Геродот: «Ця річка, як я думаю, не тільки зі скіфських річок найбільш щедро наділена благами, але й серед інших річок, крім єгипетського Нілу (з Нілом не зрівняється жодна річка). Проте, з інших річок Борисфен - найприбутковіша ріка: по берегах її простягаються прекрасні огрядні пасовища для худоби; в ній водиться у великих кількостях найкраща риба; вода приємна на смак для пиття і прозора (у порівнянні з водою інших каламутних річок Скіфії). Посіви уздовж берегів Борисфену чудові, а там, де земля не засіяна, розстеляється висока трава. У гирлі Борисфена сама собою осідає незліченна кількість солі. У річці водяться величезні безкостисті риби під назвою антакея і є багато інших чудасій».

Про кровожерливий характер річки було відомо ще в дохристиянські часи. Войовничі вікінги втратили на Дніпрі кілька десятків своїх кораблів і безліч хоробрих воїнів.

        За часів Київської Русі слов'яни називали річку Славутичем. По берегам її приток здавна селилися слов'янські племена: по р. Рось до Інгульця - руси, по Ірпеню і Тетереву - древляни, по Прип'яті і вище - дреговичі, по Десні та Сейму - сіверяни, по Сулі - поляни.

        Славився Дніпро і своїми рибними промислами. В описах Києва XVI-XVII ст. згадується про те, що навесні Дніпром осетри йшли буквально косяками. Подоляни і жителі Оболоні з великою вигодою для себе збували рибу та ікру. Чорна ікра не була чимось незвичайним у харчуванні запорізьких козаків. З часу затоплення дніпровських порогів Київським водосховищем, зникли і осетри. Зараз відновленням популяції цінних порід риби займається Дніпровський рибозавод під Херсоном. Щорічно в Чорне море відпускають нагулювати вагу мільйони молодих осетрів і севрюг, вирощених в штучних ставках. Через сім років вони повинні повернутися в Дніпро на нерест.

Центральна річка України дала назву багато чому. Наприклад в століці існує: Дніпровська набережна, Дніпровський район, Дніпроводська вулиця, вул. Героїв Дніпра, Дніпровський узвіз, тощо.

Почайна

        Колись цю річку називали «Русським Йорданом» - в її водах (у місці її впадіння в Дніпро) князь Володимир хрестив киян. За часів Київської Русі гавань Почайни була переповнена судами. Сюди припливали купці і дипломати з усіх найбільших держав Європи, що слідували по знаменитому торговому шляху «із варяг у греки».

        Назва походить від давньослов'янського «Почайна» - вода, волога. Починалася річка на Оболоні та впадала в Дніпро між Поштовою пл. і нинішнім Пішохідним мостом. У неї впадала притока - Крива Почайна, після чого річка з подвоєною силою несла свої води в Йорданське (Кирилівське) озеро. Протікаючи Подолом, Почайна була відділена від Дніпра піщаною косою. Коса закінчувалася на рівні того місця, де зараз височіє пам'ятник Магдебурзькому праву - тут води Почайни і Дніпра зливалися воєдино. Русло річки знищив судноплавний канал, прокопаний в 1712 для скорочення водного шляху до пристані. У XIX ст. роздільна коса була розмита - води Дніпра поглинули Почайну, змивши острів і частину Подолу. Як писав І. Фундуклей: «Почайна, нині незначний струмок, що випливає з Йорданського озера». Останній удар Почайні завдало будівництво житлового масиву Оболонь, коли грунт забирався з низинної території, якою протікала річка. Від легендарної Почайни зберігся лише ланцюг невеликих озер системи Опечень:

Йорданське, Нижнє, Опечень-1,

Кирилівське, Верхнє, Опечень-2,

Богатирське, Пожежне, Опечень-3,

Лугове, Пташине, Опечень-4,

Опечень, Лугове, Опечень-5,

Мінське, Опечень-6

Либідь

        Ця стародавня річка мала кілька приток - на хуторі Грушки, де нині знаходиться Київський міжнародний університет цивільної авіації; біля вул. Радищева і далі під бул. І. Лепсе; від вул. Каблукова, неподалік від залізничної станції «Борщагівка». Далі річка тече під пр. Комарова до парку Відрадний. Ще одна притока розташована біля ст. ж/д «Караваєві дачі», майже відразу за радіоринком. Далі Либідь тече 8 км по місту, закута в бетонне русло, іноді пірнаючи під землю - вздовж трас ж/д. і швидкісного трамваю, повз КПІ, Палацу одружень, Вокзалу і Байкового кладовища. Місце впадання в Дніпро розташоване трохи нижче ТЕЦ-5. Загальна довжина річки становить 14 км.

        Либідь з заболоченою заплавою (Оболонь) була серйозною перепоною на шляху до Києва, прикриваючи південні підходи до столиці. Причому, через наявність підземних джерел річка не замерзала навіть у люті морози. Так у літописі за 1135 рік згадується, що князі Ольговичі з союзними половецькими племенами перестрілювалися через Либідь із захисниками Києва. У IХ-XII ст. Либідь була судноплавною - глибина сягала 20 м, ширина - 1 км. На Либіді розташовувалися численні млини київських монастирів, в Либідських ставках ловили рибу, а солодка джерельна вода подавалася до Києва відрами. Річка вбирала в себе численні джерела, ключі та притоки - Китаєвський, Старий, Паньківський, Звіринець, Протасів Яр, Вершинку, Мокрий.

При будівництві залізниці у 1866-1870 рр. була висушена болотиста місцевість і русло річки різко обміліло. Басейн Либіді, багатий ярами, занесений піском і землею, навесні-восени, а частіше і під час літніх гроз, перетворювався на зловісне місце. Струмки ставали повноводними та стікали по стінках ярів в русло річки, викликаючи зсуви та потопи. У 1908-1910 рр. в р-ні залізничного депо річку, яка ще сягала ширини 18 м, з обох сторін затиснулі в лещата високих бутових стін, що тягнулися 3 км в довжину. Басейн річки представляв небезпеку і для здоров'я населення: всі будинки і підприємства, розташовані поблизу річки, використовували її для скидання сміття і каналізаційних відходів. Заболочені ділянки Либіді були розсадниками малярії. Це змусило владу почати в 1936 р споруджування Либідського колектору. До 80-х рр. XX ст. Либідь практично повністю уклали в бетонні окови. Збереглася невелика, довжиною 350 м, ділянка легендарної річки під Лисою горою. Так славне життя Либіді завершилося каналізацією.

Йорданській струмок

        Цей давньослав’янське джерело розташоване біля гори Юрковиці, що підноситься поруч з вул. Юрковською. За міфами, струмок пов'язаний підземними водами з р. Йордан. В давнину київський купець, здійснюючи паломництво на Святу Землю, впустив в Йордан свій іменний ківш. Повернувшись додому, він прийшов під Юрковицю напитися води і чудесним чином виловив в джерелі втрачену в Йордані річ. З тих пір і називають цей ключ Йорданським.

        Неподалік від джерела розташовувалася церква св. Миколая, а в XVII ст. був заснований Йорданський Миколаївський жіночий монастир. У 1935 р. монастир знищили і святе джерело намагалися засипати. Але потужні підземні потоки все одно пробилися, хоча і в 20 м від колишнього місця.

        Йорданське джерело зараз укладене в невеликий кам'яний колодязь. Над ним встановлено дерев'яний хрест з іконою Миколи Чудотворця. Вода тут має цілющі бактерицидні властивості, а глина зі схилів використовується при лікуванні хвороб ніг.

Глибочиця

        Ця річка, відома ще з часів Київської Русі, починалася в р-ні Лук'янівки, протікала через Кмитів яр, далі територією нинішньої вул. Глибочицькій, через Поділ між вул. Верхній і Нижній Вал і впадала в Почайну (після з'єднання Почайни з Дніпром - у київську гавань). На Татарці в Глибочицю впадав струмок Кмитів. Поблизу Житнього ринку до неї впадав струмок Киянка, що витікав з місцевості Кожум'яки. Первісно Глибочиця мала густу мережу прилеглих до неї струмків (Юрковиця, Турець та інші) та ярів, згодом засипаних під час забудови. 

Наприкінці XVIII ст. русло Глибочиці було випрямлене і для захисту від повеней обнесене валами (звідси і назви вул. - Верхній і Нижній Вал). З тієї пори в річку стали скидати відходи ремісничого виробництва і всілякі нечистоти. Місцеві жителі прозвали Глибочицю «помийною канавою». І той самий Голохвастов, «цирюльник з-за канави» з твору «За двома зайцями», був саме звідси.

Спочатку XIX ст. на Глибочиці існували чотири мости зі шлюзами для спуску води під час повеней. Перейменована в Канал, Глибочиця з середини XIX ст. була укладена в колектор, а через сторіччя її верхів'я були замуровані. Тепер Глибочиця від заводу Артема разом з трамваями №9 і №18 поспішає під землею до Подолу. Зараз це найдовша повністю підземна річка (9 км).

Сетомль

        Ця найдавніша річка протікала луками Оболоні та впадала в Почайну. Вона була настільки глибока, що в ній потонула частина печенізького війська, розбитого в 1036-му Ярославом Мудрим. Ось, що записав Нестор Літописець у «Повісті минулих літ» за 1065 р.: «У ті ж часи дитину було кинуто в Сетомль. Цю дитину витягли рибалки в неводі і розглядали його до вечора і знову вкинули в воду. Був же він такий: на обличчі у нього були сороміцькі частини, а іншого не можна і сказати сорому заради. Перед тим часом і сонце змінилося і не стало світлим, але було як місяць». Сучасні уфологи чомусь відносять цей випадок вродженого каліцтва до прояву деяких інопланетних сил. Швидше за все, дитина народилася в одній з слобідок неподалік від схилів Щекавиці і дороги на Вишгород. Страшне каліцтво змусило батьків позбутися немовляти.

Нивка

         Річка Нивка бере початок під льодовим стадіоном, неподалік від Одеської пл. Далі перетинає під землею пр-т ак. Глушкова, виходить на поверхню біля масиву Теремки-II, перетинає Кільцеву дорогу і залишає місто. Неподалік від Житомирської автотраси Нивка знову опиняється на території Києва, але потім остаточно залишає столицю і впадає в Ірпінь. Загальна довжина річки - 19 км. Особливістю Нивки є наявність великої кількості ставків (близько 20). Каскад цих ставків розташований в зоні відпочинку в Біличах. У 1991 році на річці Нивці (Борщівці) виявлено залишки поселення давньоруського і післямонгольського часу. Це говорить про велику територією давнього міста Києва. На старих картах підписана як Нова Гребля. Як бачимо, до виникнення назви району Нивки річка не має відношення, бо знаходиться на іншому кінці міста.

Сирець

        Річка Сирець має кілька витоків: біля ст. м. «Святошин»; поруч із залізницею в історичній місцевості Галагани. Довжина Сирця - 12 км, велика частина басейну річки прорізана глибокими ярами, а нижня частина її русла пролягає по рівнинній Оболоні. Сирець живиться безліччю джерел, які славилися своєю смачною водою. Ліва притока - струмок Курячий Брід, зараз замурований в колектор. На цій річці існувала ціла система з 15 ставків, гребель і водяних млинів. Після перетину вул. Богатирської річка переходить в штучне русло і впадає в одне з озер системи Опечень.

Дарниця

        Вперше Дарниця згадується в документах початку XVI ст. як місцевість, що знаходилася у володіннях двох великих київських монастирів - Києво-Печерського і Пустинно-Микільського. На р. Дарниця були млини, навколо були чудові сінокоси - після щорічних розливів річок тут прекрасно росли високі трави. «Риб різного роду рясно, особливо лящі, язи, марени, судаки, щуки, окуні та інші, їм подібні», - йшлося в літописі. Поблизу гирла р. Дарниці існував перевіз через Дніпро.

        Дарниця - найдовша з малих київських річок (21,5 км). Виток цієї річки розташований північніше с. Княжичі. На східній околиці Києва Дарниця тече через ліс і впадає в озеро Берізка. Далі вона розділяється на два рукави - один бере початок з північно-західної частини озера, ховається в колектор і перетинаючи масив Райдужний впадає в Десенку нижче Московського мосту; інший рукав бере початок із західної частини озера, перетинає промзону (Дарницьку ТЕЦ, заводи «Хімволокно» і «Радикал») і з'являється на поверхні за Харківським шосе. Потім річка тече вздовж залізниці і впадає в озеро Нижній Тельбін.

Дарниця вважалася лікувальною і на початку XX ст. на її водах лікували туберкульоз. У 1935 р на лівому березі Дніпра був утворений Дарницький р-н, і з тієї пори почалася посилена індустріалізація місцевості: риття дренажних каналів, засипка водойм та підготовка площ під розгортання військово-промислової зони. Русло р. Дарниці було використано для спуску відходів військових заводів теперішньої Ватутінсько-Дніпровської промзони. В якості полів фільтрації використовувалися широкі площі зарості очерету і ремезу, прилеглі до озера Нижній Тельбін, з якого відстояна вода непомітно зливалася в Дніпро. З тих самих пір гирло Дарниці замасковано під водостічну трубу, вмонтовану в тіло Дніпровської набережної та розташовану на 100 м нижче залізничного мосту.

Інші річки та струмки

Більшості річок і струмків, що протікали Києвом, вже не існує - в кращому випадку, від них залишилися тільки імена. Живцем замуровані в колекторних системах, вони течуть собі тихо під землею. Зараз вже неможливо уявити, як річечки вписувалися в загальний вигляд міста. На їх місці, глибоко загрузнувши в ґрунті, розкинулися бетонні громади вулиць. Під землю сховані струмки Клов, Хрещатик, Бабин Яр, Реп'яхів Яр.

        Струмок Клов брав свій початок поруч з Миколаївською оборонною казармою (у ст. м. «Арсенальна») на Печерську, біг Кловським яром, огинав Липки, далі – територією вул. Прозоровського (Еспланадною), через Троїцьку пл. (площа перед НСК «Олімпійський») і впадав у Либідь як її ліва притока за 300 м від моста в кінці вул. Федорова. У 80-х рр. XIX ст. у зв'язку з прокладанням конки струмок поступово засипали і заховали в колектор. Зараз один з рукавів Кловки тече по трубах під Палацом Україна. З озера, розташованого біля Лядських воріт (р-н нинішнього Майдану Незалежності) витікав струмок, який зливався з Кловом.

Струмок Хрещатик, пролягаючи дном глибокої долини, брав свій початок з Козиного болота і впадав у Либідь. На початку XIX ст. над хрещатицьким джерелом був зведений пам'ятник Хрещенню Русі. Інше джерело вливалося в Хрещату долину з боку озера, розташованого прямо в садибі професора Мерінга (зараз на цьому місці стоїть театр ім. І. Франка).

У Либідь впадають кілька приток-струмків: Кадетський гай - в однойменній місцевості; Вершинка - в р-ні меблевої фабрики «Лагода» (вул. Польова, 21); Відрадний - в р-ні однойменного парку; Волочаєвський, укладений в колектор, починається у хутора Грушки і впадає в Либідь в р-ні спорткомплексу КПІ; притока Піщана - біля Палацу одружень (захоплює частину Пушкінського парку і протікає під територією Зоопарку); притока Ботанічна - під мостом, в кінці вул. Л. Толстого. За 100 метрів нижче вищевказаного мосту в Либідь впадав струмок Мокрий. Він брав свій початок на Солом'янській вул. й протікав далі Кучміним Яром. Від струмка майже нічого не збереглося, крім канави і декількох містків уздовж вул. Кудряшова. Деякі історики ототожнюють струмок Мокрий з літописною р. Суха Либідь. Рів, по дну якого протікала ця річечка, існував ще в 80-х рр. минулого століття. Він проходив паралельно вул. М. Островського, за Покровською церквою.

Звіринець тече по однойменній місцевості, а Протасів Яр - по однойменній вулиці. Через кілька сот метрів у Либідь впадає струмок Ямка (починається на південних схилах Черепанової гори і протікає в колекторі під Либідською вул.). За 100 м до бул. Дружби Народів Либідь приймає свою найбільшу праву притоку - Совку. Згадка про неї збереглася в архівах, датованих 1686 р., де сказано, що на р. Совці в той час працювали чотири водяних млини. Неподалік від маргаринового заводу до Либіді приєднується струмок Оріхуватка. Напіввисохла р. Буслівка (Бусловіца) бере початок в р-ні Печерського мосту і далі, укладена в колектор, тече через Бусове Поле і впадає в Либідь в р-ні перетину вул. Саперно-Слобідської та Кіквідзе. Ще на початку XX в. солодка джерельна вода з джерела Бусловиці подавалася в Києві відрами. Джерело Живець бере свій початок під горою Бусовицею.

Не так давно існувала притока Либіді - симпатична р. Скоморох, яку також уклали в каналізаційну мережу. Починалася вона поблизу Лук'янівського кладовища, текла вздовж нинішньої Білоруської вул., потім - через територію трамвайного парку та вул. Менжинського, перетинала Павлівську і, виходячи на Євбаз (нині пл. Перемоги), біля повороту трамваїв впадала в Либідь.

        Річка Марічанка текла десь в сторону Либіді і Лисої гори. Згадку про неї можна знайти в працях краєзнавця Л. Похилевича: «... взявши від веслування і від млина михайлівського на речце Либіді, речкою Марічанкою вгору до старої гребельки, від гребельки до Студенцов потоком і колодежіщем, долиною до Вичовкі, де сходяться кордони чотирьох земель: Печерської, Троїцької, Багрінівської і Видубецької, і по іншій стороні земля Оріновська Дівич-гора (Лиса гора)».

В кінці 2008 р. київські дігери виявили колектор літописного струмка Лукреція. Свої витоки він бере під Дівич-горою (Лиса гора біля Саперної Слобідки). Частина колектора проходить під вул. Червонопрапорною, трубою діаметром 1 м.

Струмок Реп'яхів Яр протікав по дну однойменного яру і впадав у струмок Бабин Яр. За часів Київської Русі цей комплекс слугував природним захисним кордоном давньої столиці.

Декілька століть тому в р-ні сучасної Борщагівки існувала р. Борщівка. Струмок Киянка брав свій початок на Львівській пл., протікав сучасним Кияновським провулком і Кожемяцким яром, впадав у Глибочицю між Замковою та Щекавицькою горами. Ймовірно, струмок отримав свою стародавню назву від первісної резиденції полянського князя. У XIX ст. він уже був засипаний московськими стрільцями, але ще деякий час турбував київських воєвод своїми постійними просадками. Замкову гору омивала річечка, утворена злиттям у Гончарному яру струмків Кудрявця і другого, чия назва невідома, що витікала з «провалу» під Старокиївською фортецею. На Кудрявці працював водяний млин і був створений її греблею ставок. Млин проіснував до 1766 р., поки Кудрявець не пересох.

Струмок Боричів тік відомий з XVI ст. Він протікав уздовж однойменної вулиці - вздовж підошви Михайлівської гори і впадав у Дніпро в р-ні Хрещатицької вежі. Ще один подільський струмок, під неблагозвучним ім'ям Гнилий, протікав в р-ні сучасної вул. Покровської (ак. Зелінського). На початку XIX ст. з русла струмка Чорногрязний, що протікав неподалік від Фролівського мон. вздовж однойменної вулиці, був створений канал. Борисоглібський струмок, який починався під Михайлівською горою і тік до Грецького мон., документ 1806 р. відзначає як «... канаву, що була спрадавна». Ще один безіменний струмок (відведений в XVIII-XIX ст. під землю, в дерев'яну колекторну трубу) археологи виявили на Контрактовій пл. - між Братським мон. і Гостинним двором. Річка Волховка - релікт язичницького минулого, дивом збереглася на Троєщині (вул. Закревського). Нинішні мешканці її помилково називають «Канал». Турець, поблизу від сучасної вул. Турівської, впадав в Почайну. З долини між Щекавицею і Лисою горою - північними схилами пагорбів Татарки - тік струмок Юрковиця. І зараз він пробивається на поверхню зі схилів однойменного пагорба, не дивлячись на гори сміття розташованого тут звалища. Курячий брід, що на Куренівці, випливав з яру поблизу вул. Мостицької і впадав у Сирець. Ця річечка, укладена нині в колектор, живила виробничий процес багатьох винокурень. В Курячий брід, в свою чергу, впадав струмок Западинка. Він брав початок в р-ні колишньої вул. Западинської (між нинішніми Вітряними горами і пр. Правди). На території споруджуваного Мостицького житлового масиву укладений в колектор. Коноплянка протікала в однойменному урочищі, розташованому в р-ні вул. Коноплянської і п. Дегтяренка. Совський струмок починається у балки Проня і створює систему з 11 ставків, які тягнуться до самої Деміївки. Струмок Желань (Борщагівка), неодноразово згаданий в літописах, починався в р-ні Теремків перетинав Брест-Литовське шосе і, разом зі своєю правою притокою - р. Нивка, впадав в Ірпінь. У період середньовіччя струмок перетворився в річку під назвою Жилка. З досить великої і майже замкнутої улоговини в Мишоловці випливає Голосіївський струмок. У лісі (пущі) за 20 км на північний захід від Києва протікає р. Водиця – права притока нині неіснуючої Почайни. Водиця починалася з болота Синякова, протікала в південно-східному напрямку і впадала в заплавне озеро Біле, поєднане з Дніпром. Розташована неподалік р. Котурка з притокою Горенко славилася своїми водяними млинами. Спочатку XX в. Котурку перетворили на ланцюг штучних ставків великої глибини і протяжності.

        Річечка з солодкозвучним ім'ям Любка протікає на західній околиці міста. Неподалік від залізничної станції Новобіличі вона перетинає під землею пр-т ак. Палладіна і ховається в лісі. Обійшовши з півдня селище Коцюбинське, Любка впадає в Ірпінь. У південно-західній частині Києва протікає струмки Дідорівський (Голосіївський) і Китаївський. Більша частина їх водозбору вкрита змішаними лісами, серед яких створені штучні ставки. Перед перетином Наддніпрянського шосе ці струмки з'єднуються в Мишоловському колекторі і впадають в Галерну затоку Дніпра.

Кілька століть тому р. Гнилуша протікала північніше с. Вигурівщіна, будучи рукавом Чортория. У Дарниці протікає струмок Пляховий. Його берегова лінія загиджені всілякими відходами. Літописна р. Золоча починалася в сухідній частини сучасної Довбички; перетинала луки, де тепер розташований Гідропарк, і, минаючи селища Позняки, Осокорки та Бортничі, текла вздовж Дніпра. Річка Радунка починала свій шлях біля Троєщини і обігнувши її, текла далі на південь нижче Вигурівщини, парараллельно Чорторию і впадала в Десну. Спочатку XVIII ст. Радунка перетворилася на ланцюг боліт і озер. В урочищі Тельбін протікала однойменна річка.

Додатки

Додаток 1. Київські гори у Старому місті

Додаток 2. Мапа Києва 5 8 століть.

Додаток 3. Мапа Києва 9 – 13 століть.

Додаток 4. План міста з 13 до 19 ст.

Додаток 5. План міста 18 – 19 ст.

Список літератури

Алферова Г. В. Киев во второй половине XVII века : историко-архитектурный очерк / Г. В. Алферова, В. А. Харламов. – К. : «Наукова думка», 1982. – 160 с.

Анисимов, А. Л. Киев и киевляне. Я вызову любое из столетий… [Текст] : в 2-х т. Кн. 1 / А. Л. Анисимов. – 2-е изд., доп. – К. : Курчь, 2002. – 382 с. – ISBN 966-96120-0-4. – ISBN 966-96120-1-2.

Асеев, Ю. С. Архитектура древнего Киева [Текст] / Ю. С. Асеев. – К. : Будівельник, 1982. – 160 с.

Асеев, Ю. С. Лики древнего Киева [Текст] : фотопутеводитель / Ю. С. Асеев. – К. : Мистецтво, 1981. – 32 с. : фото.

Берлинський, М. Ф. Історія міста Києва [Текст] / М. Ф. Берлинський. – К. : Наукова думка, 1991. – 134 с. – ISBN 5-12-002466-I.

Боровский, Я. Е. Мифологический мир древних киевлян [Текст] / Я. Е. Боровский. – К. : Наукова думка, 1982. – 104 с.

Брайчевський, М. Ю. Коли і як виник Київ [Текст] / М. Ю. Брайчевський. – К. : Вид-во Академії Наук УРСР, 1963. – 164 с.

Вечный Киев. Жизнь большого города [Текст] / авт.-сост. : В. Ковалинский, О. Друг. – К. : Балтия-Друк, 2013. – 124 с. – ISBN 978-966-8137-98-3.

Галайчук, А. М. Киев: страницы мемориальной летописи [Текст] : фотопутеводитель-справочник / А. М. Галайчук, И. Н. Воронцов. – К. : Мистецтво, 1987. – 320 с. : фото.

Гупало, К. Н. Подол в древнем Киеве [Текст] / К. Н. Гупало. – К. : Наукова думка, 1982. – 128 с.

Дегтярьов, М. Г. Андріївська церква [Текст] / М. Г. Дегтярьов, В. І. Корнєєва. – К. : Техніка, 1999. – 120 с. : іл. – ISBN 966-575-122-0.

Друг, О. М. Вулицями старого Києва [Текст] / О. М. Друг. – Львів : Світ, 2013. – 496 с. : іл. – ISBN 978-966-603-849-7.

Емченко, А. П. Киев: Скрижали бессмертия [Текст] : фотопутеводитель / А. П. Емченко. – К. : Мистецтво, 1985. – 192 с. : фото.

Захарченко, М. М. Київ тепер і раніше [Текст] : репринтне видання / М. М. Захарченко. – К. : Кобза ; К. : Задруга, 1995. – 290 с. : карти. – ISBN 5-87274-188-X.

Знойко, О. П. Міфи Київської землі та події стародавні [Текст] / О. П. Знойко. – К. : Молодь, 1989. 304 с.

Ивакин, Г. Ю. Киев в XIII – XV веках [Текст] / Г. Ю. Ивакин. – К. : Наукова думка, 1982. – 104 с.

История городов и сел УССР: Киев [Текст] / ред. В. М. Кулаковский. – М. : Институт истории Академии Наук УССР, 1979. – 596 с.

История Киева [Текст]. В 3 т. 4 кн. Т. 1. Древний и средневековый Киев / гл. ред. Ю. Ю. Кондуфор. – К. : «Наукова думка», 1982. – 408 с.

История Киева [Текст]. В 3 т. 4 кн. Т. 2. Киев периода позднего феодализма и капитализма / гл. ред. Ю. Ю. Кондуфор. – К. : «Наукова думка», 1984. – 464 с.

История Киева [Текст]. В 3 т. 4 кн. Т. 3, кн. 2. Киев социалистический / гл. ред. Ю. Ю. Кондуфор. – К. : «Наукова думка», 1986. – 440 с.

Івакін, Г. Ю. Оповіді про стародавній Київ [Текст] / Г. Ю. Івакін ; за ред. С. О. Висоцького. – К. : Рад. школа, 1982. – 112 с. : іл.

Іванцов, І. О. Стародавній Київ [Текст] / упоряд. Г. І. Іванцова-Костенко. – К. : Вид-во «Фенікс», 2003. – 368 с. : іл. – ISBN 966-651-117-7.

Ілюстрована історія Києва [Текст] / [Н. Абашина, Н. Білоус, Д. Вортман та ін. ; голова ред. ради, авт. передм. О. Попов ; Київ. місьдержадмін., Нац. акад. наук України, Ін-т історії України]. – К. : Фенікс, 2012. – 424 с. : іл. – Авт. зазначено на звороті тит. арк. – Бібліогр. : с. 416. – Покажч. імен : с. 417-422. – ISBN 978-966-651-980-4.

Історія Києва [Текст]. У 2 т. Т. 1. / за ред. О. К. Касименко. – К. : Вид-во Академії Наук УРСР, 1960. – 804 с.

Історія Києва [Текст]. У 2 т. Т. 2. / за ред. О. К. Касименко. – К. : Вид-во Академії Наук УРСР, 1960. – 948 с.

Киев [Текст] : энциклопедический справочник / гл. ред. А. В. Кудрицкий. – К. : Главная редакция Украинской Советской Энциклопедии, 1985. – 780 с.

Киев 10-13 веков [Текст] : карта-реконструкция / А. И. Кутовой, В. А. Розенберг. – К. : Мистецтво, 1988.

Київ [Текст] : енциклопедичний довідник / за ред. А. В. Кудрицького. – К. : Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1981. – 736 с. : фото.

Київ: вчора, сьогодні, завтра [Текст] : фотоальбом : в 2 т. / упоряд. В. Д. Эрмаков; авт. тексту О. Кравець. – К. : Мистецтво, 1982. – Т. 1. – 151 с. : іл. Текст укр., рос. та англ. мовами. Вкладено в футляр.

Київ: вчора, сьогодні, завтра [Текст] : фотоальбом : в 2 т. / упоряд. В. Д. Эрмаков; авт. тексту О. Кравець. – К. : Мистецтво, 1982. – Т. 2. – 243 с. : іл. : Текст укр., рос. та англ. мовами. Вкладено в футляр.

Київ як екологічна система: природа-людина-виробництво-екологія [Текст] / під ред. П. Шищенко, Я. Олійник, В. Стецюк. – К. : Центр екологічної освіти та інформації, 2003. – 316 с. – ISBN 966-96017-1-1.

Київська весна [Текст] / упоряд. і ред. О. Шевченко. – К. : Вид. ім. О. Теліги, 2005. – 576 с. – ISBN 966-7601-58-7.

Київські етюди [Текст] : фотоальбом / упоряд. Б. Я. Школьников. – К. : Мистецтво, 1981. – 191 с. : іл.

Київський літопис XXI століття. Визначні імена та підприємства України [Текст] / під ред. І. М. Дзюби, Ю. П. Зозулі, І. І. Ільющенко [та ін.]. – К. : Вид-во «Хто є хто», 2001. – 464 с. : фото. – ISBN 966-96032-0-X.

Килиевич, С. Р. На горе Старокиевской [Текст] / С. Р. Килиевич. – К. : Наукова думка, 1982. – 80 с.

Киркевич, В. Г. Володимирський собор у Києві [Текст] / В. Г. Киркевич. – К. : Техніка, 2004. – 208 с. : іл. – ISBN 966-575-097-6.

Котляр, Н. Ф. Киев древний и современный [Текст] / Н. Ф. Котляр, С. В. Кульчицкий. – К. : Изд-во политической литературы Украины, 1982. – 229 с.

Кудрявцев, Л. А. История губернаторства в Киеве и Украине [Текст] : документальнохудожественное издание / Л. А. Кудрявцев. – К. : «ДрУк», 2003. – 352 с. ISBN 966-7342-28-X.

Кудрявцев, Л. О. 20 архітекторів, які будували Київ [Текст] : документально-публіцистичне видання / Л. О. Кудрявцев. – К. : Видавничий центр «ДрУк», 2003. – 128 с. – ISBN 966-7342-23-9.

Лавров, Д. А. «Святий Київ наш великий…» [Текст] : збірник мистецьких роздумів / Д. А. Лавров. – К. : Криниця, 2002. – 152 с. – ISBN 966-7575-33-0.

На зов Києва: Український націоналізм у ІІ світовій війні [Текст] : збірник статей, спогадів і документів / зредагув. К. Мельник, О. Лащенко, В. Верига. – К. : Дніпро, 1993. – 544 с. – ISBN 5-308-01597-X.

Непокоренная земля Киевская. Из истории всенародной борьбы в тылу врага 1941 – 1944 [Текст] / гл. ред. Л. И. Павленко. – К. : Политиздат Украины, 1985. – 252 с.

Паталєєв, О. В. Старий Київ: Зі спогадів Старого Грішника [Текст] / О. В. Паталєєв ; упоряд., вст. ст., прим. О. М. Друк. – К. : Либідь, 2008. – 432 с. : іл. – (Бібліотека Шевченківського комітету). – ISBN 978-966-06-0472-8.

Пляшко, Л. А. Подорож до міста XVII століття [Текст] / Л. А. Пляшко. – К. : Наукова думка, 1980. – 152 с.

Сергієнко, Г. Я. Київський університет і Т. Г. Шевченко [Текст] / Г. Я. Сергієнко, Є. С. Сергієнко. – К. : Вища школа, 1984. – 128 с.

Стародавній Київ [Текст] : збірник / ред. П. П. Толочко. – К. : Наукова думка, 1975. – 216 с. : іл.

Таран, Л. В. Київські рипіди [Текст] / Л. В. Таран. – К. : Фенікс, 2007. – 208 с. – ISBN 978-966-651-528-8.

Телегин, Д. Я. Там, где вырос Киев [Текст] / Д. Я. Телегин. – К. : Наукова думка, 1982. – 96 с.

Тит Геврик. Втрачені архітектурні пам’ятки Києва [Текст] : каталог / Тит Геврик. – Нью-Йорк – Київ, 1991. – 64 с.

Толочко, Л. І. Пам’ятник святому князю Володимиру в Києві [Текст] / Л. І. Толочко, О. В. Грибовська. – К. : Техніка, 2007. – 144 с. : іл. – ISBN 966-575-058-5.

Толочко, П. П. Історична топографія стародавнього Києва [Текст] / П. П. Толочко. – К. : Наукова думка, 1972. – 220 с.

Толочко, П. П. Стародавній Київ [Текст] / П. П. Толочко. – К. : Наукова думка, 1966. – 84 с.

Тронько, П. Т. История завода «Арсенал» им. В.И. Ленина [Текст] / П. П. Тронько, В. П. Горшков, Е. М. Скляренко. – К. : Наукова думка, 1986. – 560 с., фото.

Ушаков, М. Повість швидкоплинних літ [Текст] / Передм. Л. Г. Кореневича. – К. : Обереги, 2004. – 234 с. – ISBN 966-513-071-4.

Хижняк, З. І. Києво-Могилянська академія [Текст] / З. І. Хижняк. – К. : Вид-во при Київському Державному Університеті видавничого об'єднання «Вища школа», 1981. – 236 с.

Храмы Киево-Печерской Лавры [Текст] / отв. ред. иеромонах Лонгин (Чернуха); сост. М. Ю. Ефимова. – К. : Изд-во Киево-Печерская Успенская Лавра, 2007. – 76 с. : ил.

Шиденко, В. А. Києво-Печерський державний історико-культурний заповідник [Текст] : фотопутівник / В. А. Шиденко, П. Ф. Дарманський. – К. : Мистецтво, 1984. 192 с. : фото.

Шулькевич, М. М. Киев [Текст] : архитектурно-исторический очерк / М. М. Шулькевич, Т. Д. Дмитренко. – К. : Будівельник, 1978. – 464 с.

Періодична література

Больбат, С. Французський подих «Голосіївської осені» [Текст] / С. Больбат // Літ. Україна. – 2011. – 29 верес. – С. 1, 5.

Бочкарев, А. Тайны киевских крепостей [Текст] / А. Бочкарев // Комс. правда. – 2011. – 2 мар. – С. 18.

Вишневський, В. Загадкова Почайна: куди ділась, билинна річечко? [Текст] / В. Вишневський // Урядовий кур’єр. – 2011. – 13 лип. – С. 29.

Дегтярьов, М. В часи Магдебурзького права [Текст] / М. Дегтярьов // Слово просвіти. – 2009. – №2. – С. 9.

Добруч, О. Хто збереже Дніпровські острови [Текст] / О. Добруч // Хрещатик. – 2011. – 1 листоп. – С. 3.

Гирич, І. Київський путівник. Хрещатик і Липки [Текст] / І. Гирич // Київ. – 2013. № 6. – С. 151-176.

Гирич, І. Київський путівник [Текст] / І. Гирич // Київ. – 2013. № 3/4. – С. 155-173.

Грачев, А. Парк Феофания [Текст] / А.Грачев // Ландшафт. – 2011. №3. – С. 53.

Іванцова, М. Північна околиця Києва [Текст] / М. Іванцова // Наук. світ. – 2011. №7. – С. 18.

Ільченко, Р. Хто і навіщо руйнує Щекавицю? [Текст] / Р. Ільченко // Укр. слово. – 2011. №29. – С. 12.

Калиниченко, О. Київськи парки: туристична атракція чи земельний резерв? [Текст] / О. Калиниченко // Украинский туризм. – 2013. №3. – С. 70-73. : фото. цв.

Київ – погляд з минулого [про Миколаївський ланцюговий міст в Києві] // Хрещатик. – 2011. – 8 листоп. – С. 8.

Київрада оголосила краєзнавчими пам’ятками природи 25 прадавніх дерев столиці [Текст] // День. – 2011. – 6 груд. – С. 6.

Кравчук, Г. Мікрорайон «Сирець» першим розглянув стратегію розвитку Києва [Текст] / Г. Кравчук // Гетьман. – 2011. №5. – С. 52.

Кудрявцев, А. Контрактова площа – найдревніша із часів Київської Русі [Текст] / А. Кудрявцев // Наука і суспільство. – 2008. № 7/8. – С. 31-35.

Кузнєцов, Є. Увага – туризму та енергозбереженню [Текст] / Є. Кузнєцов // Хрещатик. – 2011. – 30 серп. – С. 3.



Pages:   || 2 |
Похожие работы:

«религиозных культур и светской этики" и "Основы духовно-нравственных культур народов России". Курс "Основы религиозных культур и светской этики" (ОРКСЭ) входит в состав учебных предметов, обязательных при реализации...»

«ПОЯСНИТЕЛЬНАЯ ЗАПИСКАПрограмма по изобразительному искусству для 8 класса составлена с учётом нормативных документов : Закон об образовании Российской Федерации от 29.12.2012г № 273-ФЗ. ФЕДЕРАЛЬНЫЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ ОБРАЗОВАТЕЛЬНЫЙ СТАНДАРТ ОСНОВНОГО ОБЩЕГО ОБРАЗОВАНИЯ (утвержден приказом Минобрнауки России от 17...»

«Д О К Л А ДО РЕЗУЛЬТАТАХ ДЕЯТЕЛЬНОСТИРОССОТРУДНИЧЕСТВАПО РЕАЛИЗАЦИИ ВОЗЛОЖЕННЫХ НА НЕГО ПОЛНОМОЧИЙ за 2016 год Федеральное агентство по делам СНГ, соотечественников, проживающих за рубежом, и по международному гуманитарному сотрудничеству (Россотрудничество) создано в соответствии с Указом Президента Р...»

«Программа городских мероприятий в 2016 г., посвященных празднованию 71-й годовщины Победы советского народа в Великой Отечественной войне 1941-1945 годов * В плане возможны изменения и дополнения. Дата Время начала и окончания Место проведения Мероприят...»

«Лекция 8. ЭЛЕМЕНТЫ БЕЛОРУССКОГО НАРОДНОГО ОРГНАМЕНТА. ТКАЧЕСТВО. ВЫШИВКА8.1. Символика белорусского орнамента Орнамент — самая распространенная форма из пространственных искусств, которая сопровожда...»

«Рекомендации по внесению изменений в региональные "дорожные карты", направленные на повышение эффективности здравоохранения. Указом Президента Российской Федерации от 7 мая 2012 г. №597 "О мероприятиях по реализаци...»

«Лекция Начало европеизации русской культуры (XVII в.). Феномен старообрядчества На предыдущих занятиях шла речь о церковном характере русской культуры. Все составляющие культуры были религиозными по своему характеру. Если живопись, то икона, если архите...»

«ВОРОНЕЖСКИЙ ИНСТИТУТ ФИЗИЧЕСКОЙ КУЛЬТУРЫ И СПОРТА Контрольные работы для студентов факультета заочного обучения по английскому языку Смотрова И.В. Сложеницына Л.В.ВОРОНЕЖ 2016 Предисловие Учебно-методическое пособие пред...»

«КОМУНАЛЬНИЙ ЗАКЛАД "ХАРКІВСЬКА ГІМНАЗІЯ №169 ХАРКІВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ" КОММУНАЛЬНОЕ УЧРЕЖДЕНИЕ "ХАРЬКОВСКАЯ ГИМНАЗИЯ №169ХАРЬКОВСКОГО ГОРОДСКОГО СОВЕТАХАРЬКОВСКОЙ ОБЛАСТИ" НАКАЗ 24.08.2016 м. Харків № 78 Про організацію уроків фізич...»

«Памятка населению о соблюдении мер пожарной безопасности Мониторинг обстановки показывает, что в числе наиболее значительных факторов, оказывающих негативное влияние на жизнедеятельность населения, остаются природные пожары....»

«Кіровоградська область Кіровоградський район Степовий НВК вчитель зарубіжної літератури Слободенюк Людмила Анатоліївна ТЕМА:  Луїс де Гонгора-і-Арготе (1561–1627). "Галерник". Утілення у вірші провідних тем барокової літера...»

«ОТЧЕТ о работе министерства по физической культуре, спорту и молодежной политике Иркутской области за 2013 годК основным достижениям 2013 года в сфере физической культуры, спорта и молодежной политики отно...»

«Администрация муниципального образования городское поселение Умба Терского районаРАСПОРЯЖЕНИЕ от 19.03.2015 п.г.т. Умба №89 Об утверждении целевых показателей эффективности деятельности муниципального бюджетного учреждения Дом культуры городского поселения УмбаВ соответствии с Программой поэтапного совершенствования оплаты труда в государственных...»

«В Москве пройдёт ежегодная Выставка-продажа восточной культуры и товаров "Oriental-Expo" С 4 по 8 мая 2017 года в Москве в рамках Всемирной танцевальной Олимпиады пройдёт крупномасштабная ежегодная Выставка-продажа восточной культуры и товаров "Orie...»

«ДНЗ "Черкаський професійний автодорожній ліцей" Cистематичне і всебічне використання різних форм контролю знань на уроках "Художньої культури"Розробила: викладач предмета "Художня культура" О.В. Журавель Автор: Журавель О.В.,...»

«Література з української мови за професійним спрямуванням (для студентів художнього відділення Інституту мистецтв ): підручники і посібники Жирним шрифтом виділені основні та найновіші підручники з української мов...»

«Олимпиадная работа по КТНД.4кл. 1-тур 24.12.2013г1.Как называется наша страна?_2.Что вы о ней знаете? (какова площадь Дагестана?) 3.Как называется главный город нашей страны? 4. В каком селе мы живём? 5 Какова площадь Дагестана и численность его населения?_ _ 6.Чем занимаются жи...»

«Темы для самостоятельного изучения по дисциплине "Русский язык и культура речи" для студентов ОЗО 1 курса по специальности "Дошкольное образование" и "Преподавание в начальных классах" Раздел I. Общие сведения о языке. Место и роль культуры речи в речевом общении1.Составление таблиц: "...»

«Вікторина знавців ПДР Вікторина знавців правил дорожнього руху "Мій друг – дорожній рух" Мета: закріпити і актуалізувати знання учнів про дорожній рух і правила безпечної поведінки на вулицях; розвивати уяву, увагу, спостережливість, пізнавальні інтереси, уміння орієнтуватися на вулиц...»

«II. Теоретико-методический тур Юноши и девушки (7-8 классы) Инструкция по выполнению задания. Вам предлагаются тестовые задания по предмету "Физическая культура". Задания представлены в закрытой форме, то есть с предложенными вариантами ответов. Задания представлены в форме незавершенных утверждений, которые при завершени...»

«Постулати здоров’я українських старожилів. Фахова стаття Друк. Гуржіївські історичні читання: Збірник наукових праць / Ред.кол.: В.А. Смолій, О.І. Гуржій, А.Г. Морозов та ін. – Черкаси: Вид Чабаненко Ю.А., 2014. – Вип. 7. С. 196-198 (9 с.) Н.М. МартиненкоПОСТУЛАТИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНСЬКИХ СТАРОЖИЛІВ Стаття присвячена дослідженню основоположни...»

«ОТЧЕТ о работе министерства по физической культуре, спорту и молодежной политике Иркутской области за 2012 годМинистерство в соответствии с возложенными на него задачами осуществляет 58 функций, из них: в сфере участия в проведении го...»

«Відділ культури та туризму Прилуцької міської ради Прилуцька міська центральна бібліотека ім. Л.Забашти Прилуцька міська бібліотека для дітей ім. Павла Білецького-Носенка Пам’ятки історії та культури Прилук ( Бібліографічний покажчик ) Прилуки 2012...»

«Утверждаю Министр по делам молодежи, физической культуре и спорту Республики Карелия _А.М. Воронов "" _2017 г. Утверждаю Управляющий "Отделением Пенсионного фонда Российской Федерации по Республики Карелия" Н.И. Левин "" 2017 г. УтверждаюУтверждаю Президент КРОО "Федерация лыжныхПредседатель Правления КРО гонок Республики Ка...»

«План мероприятий, направленных на проведение массовых информационно-пропагандистских акций по продвижению ВФСК "ГТО", в МАОУ Черемшанская СОШ на 2016 год Всероссийские мероприятия Название мероприя...»

«"СОГЛАСОВАНО" "УТВЕРЖДЕНО" Министр культуры РТ Директор ГБУ РЦНТД А. К. Тамдын _ Е.Н. Ондар ""_2017 г. ""_2017 г. Положение о проведении Республиканского конкурса юных исполнителей эстрадной песни "Хамнаарак – 2017" Общие положения...»

«Рабочая программа Основы духовно-нравственной культуры народов России 5 класс Пояснительная записка  Данная рабочая программа составлена на основе программы комплексного учебного курса " Осн...»

«Утверждены        приказом Министра    образования и науки   Республики Казахстан   от 17 июня 2015 года № 391 Квалификационные требования, предъявляемые к образовательной деятельности, и перечень документов, подтверждающих соответствие им № п/пКвалификационные требования, предъявляемые к образо...»

«УДК 32:651.5 (063)ПОЛІТИКА ЦИФРОВОГО ЗБЕРІГАННЯ ДОКУМЕНТІВ В ДЕРЖАВНИХ ОБЛАСНИХ АРХІВНИХ УСТАНОВАХ ПІВДНЯ УКРАЇНИ І.І.ТЮРМЕНКО, д.і.н., проф., Національний авіаційний університет (Україна) Південь України – унікальний регіон, що визначається етнокультурним розмаїттям тих націй, народностей та етнічних...»

«Приложение к распоряжению Правительства Республики Коми от 31 декабря 2010 г. N 615-р Основные направления развития туризма в Республике Коми до 2020 года Основные направления развития туризма в Республике...»








 
2017 www.li.i-docx.ru - «Бесплатная электронная библиотека - различные ресурсы»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.