WWW.LI.I-DOCX.RU
БЕСПЛАТНАЯ  ИНТЕРНЕТ  БИБЛИОТЕКА - Различные ресурсы
 

Pages:   || 2 |

«ВНЗ «Український католицький університет» Гуманітарний факультет Кафедра журналістики Пояснювальна записка до магістерського проекту освітньо-кваліфікаційний рівень – магістр ...»

-- [ Страница 1 ] --

ВНЗ «Український католицький університет»

Гуманітарний факультет

Кафедра журналістики

Пояснювальна записка

до магістерського проекту

освітньо-кваліфікаційний рівень – магістр

на тему «Українська діаспора США в контексті культурної революції 1960-х»

Виконала:

студентка 6 курсу, групи ГЖУ 13/М

напряму підготовки

0303 «Журналістика та інформація»

спеціальності

8.03030101 «Журналістика»

Перехрест О.О.

Керівник – Крупський І.В.

Консультант – Балинський І.О.

Рецензент – Зражевська Н.І.

Наукову роботу виконано за сприяння Українського національного музею Чикаго (США). Зібрані в архіві музею матеріали стали основою емпіричної бази магістерського дослідження. Автор висловлює щиру подяку керівництву музею за надану допомогу в підготовці своєї праці.

Чикаго – 2014, Львів – 2015

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1 Масова культура як невід’ємна складова соціокультурного життя США в 60-х рр. ХХ ст.

Визначення поняття «масова культура», її функції. Масова культура та ідеологія. ……………………………………....………………………………….7

Масова культура США в 60-х рр. ХХ ст. Масова культура vs. контркультура ………………...…

Висновки до розділу ……………………………..………………………………...22

РОЗДІЛ 2 Українська діаспора США та її взаємозв’язок із американським середовищем

2.1 Історія формування української громади в США. Третя хвиля еміграції….25



2.2 Вплив громадських організацій та преси на формування суспільної думки української діаспори США………………………………………………………...32

Висновки до розділу………………………………………………………………..43

РОЗДІЛ 3 Реакція української діаспори на культурну революцію 60-х в США………………………………………………………………………………...46

3.1 Боротьба за громадянські права…..…………………………………………...51

3.2 В’єтнамська війна…………………..…………………………………………..57

3.3 Контркультура, студентські протести, сексуальна революція………………61

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..69

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………….77

ВСТУП

Актуальність дослідження. Тема життя української діаспори дедалі частіше стає об’єктом зацікавленості різних дослідників. Проте у фокусі переважно опиняються або фіксація історії формування української громади закордоном, або збереження власної ідентичності. Частина науковців побічно торкаються теми асиміляції та інтеграції емігрантів в новій країні. Але загалом взаємодія із новим середовищем є малодослідженою.

1960-ті рр. стали епохою змін для західного світу в цілому. В цей період відбулось формування нових цінностей (сексуальна революція, антивоєнні рухи), сталися визначні події для світової історії (В’єтнамська війна, боротьба із расовою сегрегацією, студентські революції) та для локальної американської історії (вбивство Дж. Кеннеді). В 1960-ті рр. сформувалась потужна субкультура хіпі, яка суттєво вплинула на американське суспільство.

Українська громада США, яка десятиліттями проживала в цій державі, не могла не відреагувати та не помітити тих змін, які відбувались навколо.

Це дослідження є міждисциплінарним. Воно має об’єднати та узагальнити результати досліджень з теорії масової культури, історії журналістики та українознавчих студій.

Мета цієї роботи - дослідити, наскільки українська діаспора була залучена до соціальних та культурних зрушень у США в 60-х рр. ХХ ст. – чи вплинули ці зміни на життя української діаспори, і якщо вплинули, то як.





Реалізація мети передбачає розв’язання наступних завдань:

1. Визначити особливості масової культури та її функції.

2. Окреслити світогляд американського суспільства в 1960-х рр. та роль масової культури в його формуванні.

3. З’ясувати, чим була українська діаспора в період 1960-х рр.

4. Охарактеризувати пресу української діаспори США та її місце у житті громади.

5. Проаналізувати реакцію ЗМІ української діаспори на ключові події, що сформували портрет 60-х рр. ХХ ст.: В’єтнамська війна, боротьба за громадянські права, контркультура.

6. Охарактеризувати ставлення українців до подій 60-х рр. ХХ ст.

Об’єкт дослідження – культурно-соціальна революція 1960-х рр. в США (комплекс подій та змін, які відбулись в даний період, та які охоплюють різні сфери життя американського суспільства: культура, громадянське суспільство, сфера особистих стосунків).

Предмет дослідження – життя української діаспори в США в період 1960-х рр. та його медійний аспект.

Джерельна база. Наукову базу цього дослідження можна умовно розділити на три блоки:

історія та теорія масової культури

культура та суспільство США в 1960-х

життя української діаспори

аналіз періодичних видань української діаспори в США за період 1960-х рр.

Методи дослідження:

описовий – систематизація знань про життя української діаспори в 1960-х рр.

контент-аналіз українських ЗМІ в період 60-х рр. ХХ ст.

лінгвістичний метод – виявити, як лексика ЗМІ може слугувати маркером ставлення до описуваної події

культурно-історичний метод – дослідження текстів з урахуванням культурного індикатора епохи

Структура роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. У першому розділі «Масова культура як невід’ємна складова соціокультурного життя США в 60-х рр. ХХ ст.» ми визначаємо, чим є масова культура, які є її функції, а також як масова культура співвідноситься з ідеологією. У другому підрозділі ми звужуємо фокус до масової культури США у 1960-х рр. та доводимо, що саме вона стала причиною появи контркультури.

У другому розділі «Українська діаспора США та її взаємозв’язок із американським середовищем» проаналізували процес формування української громади, визначили хвилі еміграції та відмінності між ними, а також дали опис портрету української діаспори саме в 1960-х рр.. В цьому розділі ми подаємо розгорнутий опис ґенези української еміграційної преси та її роль у формуванні світогляду діаспори.

Третій розділ «Реакція української діаспори на культурну революцію 1960-х рр. в США» містить власне дослідження преси української діаспори (на основі газет «Свобода» та «Америка») із аналізом висвітлення ключових подій періоду 60-х рр. ХХ ст: В’єтнамська війна, боротьба за громадянські права, контркультура. Ці «маркери епохи» були обрані з міркувань найбільшого охоплення аудиторії та найбільшої контроверсійності у ставленні та оцінці з боку суспільства. В ході дослідження було визначено, що попри подібну форму та схоже ідеологічне наповнення згаданих подій та рухів, українська діаспора по-різному сприйняла та оцінила їх.

Наукова новизна роботи. Хоча феномен культурної революції 1960-х. достатньо досліджений як в Україні, так і в світовій науці, фокус на участь української діаспори в цьому русі є новим. Цікаво зрозуміти – чи поширились ідеї та настрої революції в середині досить закритого культурного анклаву, яким є українська діаспора в США.

Попри те, що всі дослідники звертали серйозну увагу питання збереження української спадщини, не має досліджень, яке б охоплювало питання асиміляції української громади, сприйняття/не сприйняття цінностей їхньої нової держави, існування групи в умовах потужного соціокультурного руху, який торкнувся всіх верств населення.

Теоретичне та практичне значення роботи. Теоретичні результати роботи матимуть значення для вивчення історії української журналістики закордоном, а також для соціокультурних досліджень життя українців в еміграції. В ньому впорядковані матеріали щодо асиміляції українців закордоном, їхні взаємозв’язки із США. Також під час роботи були оброблені та оцифровані зразки української преси, виданої в Америці.

Це дослідження також може стати початком комплексного дослідження взаємодії української еміграції із середовищем нової країни проживання. Наукова робота може слугувати інформаційною та джерельною базою подальших досліджень з цієї теми або дотичних.

РОЗДІЛ 1 МАСОВА КУЛЬТУРА ЯК НЕВІД’ЄМНА СКЛАДОВА СОЦІОКУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ США В 60-Х РР. ХХ СТ.

1.1. Визначення поняття «масова культура», її функції. Масова культура та ідеологія.

Хоча функціональні та формальні аналоги явищ масової культури зустрічаються в історії ще від часів найдавніших цивілізацій, справжня масова культура зароджується лише в Новий час. Це відбулось в ході процесів індустріалізації та урбанізації, трансформування станового суспільства у національне, становлення загальної грамотності населення, деградації багатьох форм традиційної культури, розвитку технічних засобів створення та розповсюдження інформації тощо. Особливе місце в житті сучасного суспільства масова культура зайняла в результаті процесів соціокультурної модернізації у другій половині ХХ ст. та переходу від індустріального до постіндустріального (інформаційного) етапу технологічного розвитку. [15]

Існує чимало способів визначити поняття масової культури. З шести дефініцій, що окреслює британський науковець Дж. Сторі, для нашого дослідження будуть використані наступні:

те, що подобається великій кількості людей

культурні твори, свідома мета створення яких – здобути схвалення народу

[52, c. 16]

Серед основних напрямків та проявів масової культури можна виділити наступні:

індустрія «субкультури дитинства» (дитяча література та мистецтво, дитячі клуби та табори, технології колективного виховання тощо), яка має на меті явну або приховану універсалізацію виховання, яке передбачає поширення стандартизованих норм та патернів особистісної культури, що закладають основи базових ціннісних установок.

масова система шкільної освіти, яка тісно пов’язана із «субкультурою дитинства». Школа залучає учнів до основ наукових знань, філософських та релігійних уявлень про навколишній світ, історичному соціокультурному досвіду колективної життєдіяльності людства, стандартизуючи ці знання на основі типових освітніх програм.

засоби масової інформації, які транслюють населенню поточну актуальну інформацію, пояснюють споживачу сенс подій, що відбуваються, суджень та вчинків лідерів суспільства. Поширена практика інтерпретування інформації відповідно до інтересів «замовника», тобто фактично суспільна думка формується згідно інтересів «замовника».

система національної (державної) ідеології та пропаганди, яка включає в себе патріотичне виховання населення. Це формує політично-ідеологічну орієнтацію населення, може маніпулювати його свідомістю в інтересах правлячих еліт, забезпечувати політичну благонадійність і бажану електоральну поведінку.

масова соціальна міфологія, яка спрощує складну систему ціннісних орієнтирів до елементарних опозицій та замість аналізу складних причинно-наслідкових зв’язків між подіями пропонує апеляцію до простих пояснень.

масові політичні рухи (організації, масові політичні маніфестації, демонстрації), які залучають широкі маси населення, далекі від політики.

система організації і стимулювання масового споживацького попиту (реклама, мода), що формує у суспільній свідомості стандарти інтересів та потреб та імітує в масових моделях форми «елітної» культури.

індустрія формування іміджу і «поліпшення» фізичної форми індивіда (фізкультурний рух, культуризм, аеробіка, спортивний туризм, сфера медичних та фармацевтичних послуг)

індустрія відпочинку, яка включає в себе масову художню культуру (література, «розважальні» жанри кіно, карикатура, комікси, рок- і поп-музика, шоу-індустрія), індустрію курортних і туристичних послуг, спорт.

[15]

Для масової культури характерний динамізм, оскільки вона оперативно реагує на зміни соціальної реальності та потреби ринку. Через це масова культура є гнучкою та відкритою системою, яка здатна до самооновлення та самовдосконалення через перетворення цінностей у предмети масового споживання. Продукти масової культури мають серійний та стандартизований характер, оскільки процес їхнього створення здійснюється за аналогією з конвеєрним виробництвом. Також масова культура орієнтована на спрощеність та носить комерційний характер. Сама культура стає системою формування ідеології споживання та відповідного світогляду. Вона не лише задовольняє споживацький попит, але й здійснює його організацію. [52]

Масова культура виконує різноманітні функції, які визначають її місце та роль в соціумі. Дослідниця соціального аспекту масової культури І.Лещинська серед них виокремлює наступні:

1) Адаптивна функція: забезпечує пристосування індивіда до мінливої природньої та соціальної реальності. Стає одним з механізмів соціалізації та ідентифікації особистості. Як правило, адаптація відбувається шляхом пасивного підкорення особистості соціальним нормам. В результаті особистість повністю або частково втрачає індивідуальність і, відповідно, унікальність.

2) Маніпулятивна функція: керує свідомістю, формує штучні потреби та інтереси.

3) Аксіологічна функція: вибудовує ієрархію цінностей людини та суспільства в цілому.

4) Нормативна (регулятивна) функція: позиціонує певну систему принципів та правил поведінки, які регламентують моделі діяльності та взаємодії індивіда з соціумом.

5) Розважально-гедоністична функція: виступає способом організації та заповнення дозвілля, а також задоволенням потреб маси.

6) Релаксаційно-компенсаторна функція: сприяє зняттю напруги та стресу. Міфологізує свідомість та містифікує процеси, які відбуваються в дійсності, створює спрощені «версії життя», відсилає до ілюзорного досвіду та фантазій.

7) Комунікативна функція: формує зразки спілкування та може виступати суб’єктом спілкування.

8) Знаково-символічна функція: маркує ступінь престижності предметів, задає складну соціальну ієрархію, яка закріплюється за допомогою системи соціально значущого споживання.

Функції масової культури відображають процеси розвитку цієї культурної системи в соціумі, а також ту роль, яку вона відіграє в суспільному житті.

[28]

Дж. Сторі у своїй роботі «Теорія культури та масова культура» тісно пов’язує поняття культури з ідеологією. Необхідно розуміти, що введення у навколокультурний дискурс поняття ідеології призводить до того, що говорячи культуру, ми враховуємо її зв’язки з політикою. З цього також випливає те, що дослідження масової культури не обмежується розвагами та дозвіллям, а охоплює широкий масив суспільно-культурних та суспільно-політичних тем.

Дослідник окреслює низку визначень ідеології, зокрема такі:

Систематизована сукупність ідей, висловлюваних конкретною групою людей

Інструмент приховування, перекручення дійсності

Відносини всередині влади, що виходять за рамки класу

Дж. Сторі зазначає, що культурні тексти (телепрограми, популярні пісні, романи, художні фільми) завжди подають певний образ світу. Це визначення залежить від уявлення про суспільство як конфліктну, а не узгоджену спільноту. Вважають, що у таких протистояннях тексти свідомо чи несвідомо стають на бік одного з опонентів. [52]

Німецький драматург Бертольд Брехт резюмує це міркування: «гарна чи погана, але п’єса завжди містить в собі певний образ світу… Не існує п’єси чи театральної постановки, яка б жодним чином не впливала на смаки та уявлення глядачів. Мистецтво завжди має якісь наслідки». Можна сказати те саме й інакше: усі тексти зрештою є політичними, тобто пропонують паралельні ідеологічні уявлення про те, яким має бути світ. Зауваження Брехта можна застосовувати до всіх без винятку культурних текстів. Відтак, масова культура – це, за словами, Стюарта Гола, «арена створення колективного суспільного розуміння», сфера, де з метою напрямити читача на певне бачення світу відтворюють «політику означення». [52, c.18] Отже, масова культура може бути використана з маніпулятивною метою.

Дж. Сторі цитує Ролана Барта, французького теоретика культури, який стверджував: ідеологія діє головним чином на рівні підтексту, вторинних, часто несвідомих значень, які несуть (або можуть нести) у собі тексти та практики. Ідеологія (або «міф», як її називає Барт) є сферою, в якій відбувається концептуальна боротьба за те, щоб обмежити конотації, зафіксувати конкретні чи створити нові підтексти. [52, c. 1, 19]

Існує погляд на масову культуру як на культуру низьку, протиставляючи їх «високій» культурі. Проте, така оцінка масової культури мусить ґрунтуватись на низці суб’єктивних суджень: що вважати ознакою високої культури? За якими критеріями визначати художню та суспільну цінність художнього твору? Різке розмежування високої та низької культур безпосередньо пов’язане із розмежуванням класів, вважає французький соціолог П’єр Бордьє. [52, c. 22]

На нашу думку, спроби приниження масової культури шляхом закидання їй відсутності будь-якої цінності не є коректним, адже масова культура є впливовою у формуванні суспільної думки, саме вона створює культурний бекграунд епохи та безпосередньо контактує із споживачем. Масова культура споживається не залежно від соціального статусу споживача: кожен є рівним перед нею. Навіть якщо не споживати масову культуру безпосередньо, реципієнт перебуває в контексті епохи, у формуванні якого бере участь масова культура.

Хай би чим не була масова культура, вона, без сумніву, є культурою, яка виникла після індустріалізації та урбанізації. [52, c.33]

Остаточне оформлення та широке розповсюдження цього типу культури пов’язане із науково-технічною революцією, яка призвела до змін в області науки і техніки, а також до інтенсивного розвитку ЗМІ та ускладнення інформаційного простору. Це спричинило появу нових способів зберігання та трансляції інформації, і, відповідно, можливості широкого тиражування культури.

Культура другої половини ХХ століття формувалась в безпосередній залежності від актуальних подій та змін цього періоду. Враховуючи згадану вище тезу про взаємозв’язок масової культури та ідеології, культуру 60-х рр. ХХ ст.. можна було б умовно розділити на домінуючу культуру і контркультуру.

Домінуючою культурою 60-х рр. можна узагальнено назвати культуру споживання.

А, наприклад, рок-музика без сумніву є елементом контркультури. Рок сформував власну систему цінностей та образ життя, які базувались на контроверсійній тріаді «пансексуалізм – наркотики – музика». Рок-музика спричинила появу окремих феноменів, що її супроводжують: мова, стиль одягу, власні ЗМІ тощо. Тематично рок у 60-х рр. розвивався під потужним впливом субкультури хіпі, антивоєнних настроїв у суспільстві, студентських протестів. На момент свого зародження рок не був частиною загальної системи і навпаки виступав проти неї, протестуючи проти моральних засад попереднього покоління та руйнуючи їх. [1]

І домінуюча, і контркультура пропонують свою певну ідеологію, свій погляд на світ та свою систему цінностей. Обидва типи культури користуються підтримкою серед населення. Продукти обох культур можуть бути комерційно успішними і, відповідно, підпадати під визначення масової культури.

Хоча масову культуру можна вважати «полегшеною версією» спеціалізованих сфер культури, тим не менш, цей феномен створюється завдяки важливим об’єктивним процесам загальної соціокультурної трансформації суспільства. Традиційна культура втрачає свої позиції у соціалізації, попередній соціальний досвід до індустріальної епохи відступає перед досвідом новим.

Масова культура фактично бере на себе роль первинної, неспеціалізованої, інкультурації особистості. У масовій культурі можна спостерігати зародження побутової культури нового типу, яка акумулює соціальний досвід та індустріальному та постіндустріальному етапах соціальної еволюції.

1.2. Масова культура США в 60-х рр. ХХ ст.

Головним визначенням масової культури, яке ми використовуємо під час дослідження, є «комерційна культура»; «культура, створена для масового споживання». На користь вибору саме цього визначення говорить те, що така культура кваліфікується як «імпортована американська культура» [52, c.26]. А саме американська масова культура є однією зі складових дослідження. «Якщо масова культура й була «винайдена» в якомусь місці, це були великі американські міста, і понад усе – Нью-Йорк». Як зазначає Ендрю Росс, масова культура була соціально й інституційно головною в Америці впродовж тривалішого терміну і в більшій мірі, ніж в Європі. [52, c.26]

У нарисі «Середина проти обох крайнощів» Леслі Фідлер також стверджує, що масова культура є суто американським явищем: «не хочу сказати, що її можна побачити лише в США – тільки те, що хоч би де ми її зустріли, прийшла вона з Америки, і лише в Америці можна побачити її в цілком розвиненій формі». [61]

Час розквіту масової культури в США припадає на 50-60-ті рр. ХХ ст. Економіка країни встигла оговтатись після ІІ Світової війни та набрати нових обертів. Створюється «суспільство всезагального благоденства»: уряд намагався сприяти зростання добробуту населення та знизити рівень нужденності та боротьби за існування. Механізація, автоматизація, роботизація, комп’ютеризація та ін. у різних сферах виробництва зменшила частку тяжкої фізичної праці. Технічний прогрес, зміцнення американської економіки на світовому ринку, затвердження США в статусі світової держави – все це заклало основи для бурхливого розвитку масової культури.

Новий «масовий ринок», який створило суспільство 50-х, був спричинений кількома факторами. Одним з них стало телебачення, яке допомогло створити масовий культурний продукт та регулярно поширювати його серед мільйонів американців. До кінця 1950-х 90% американців мали телевізори і майже всі – радіо. Телебачення та радіо швидко стали інструментами маркетологів для транслювання відповідних цінностей, що спонукали б американців купувати товари. Телебачення створювало образ «ідеальної Америки», через що чимала кількість населення так легко піддавалась соціальним вимогам. До середини 1950-х на рекламу товарів і послуг на телебаченні витрачалось $10 млрд на рік. [68]

1950-ті можна назвати роками процвітання та конформізму. Однією з причин цього став розвиток передмість. Оскільки афроамериканське населення Півдня масово переїжджало на північ у великі міста, все більше заможних родин та середнього класу переїжджає до передмість з метою уникнути зростання злочинності та геттоїзації міст. Родини з передмість стали ідеальним втіленням конформізму, так як жили в майже однакових будинках масової типової забудови. Американські родини того часу мають форму «нуклеарної сім’ї»: двоє батьків, двоє дітей, собака або кіт. Цей новий середній клас станом на середину 1950-х становив 60% всього населення США. Журнал «Fortune» описував американців того часу як: «велику масу, яка купує однакові речі: однакові прилади, однакові машини, однакові меблі і тим паче однаковий відпочинок». Середній клас білих американців жив відокремлено, тож не помічав соціальної прірви, яка постійно зростала. Ізольовані від нижчих верств суспільства, чимало представників середнього класу не бачила причин для хвилювання та насолоджувалась епохою достатку. [66]

В 1950-х помітний сплеск американського консерватизму. Це було пов’язано із ескалацією «Холодної війни» та демонізацією СРСР в свідомості американців. Розпочалися політичні переслідування під проводом сенатора МакКарті: сотні підозрюваних у підтримці або симпатіям комуністам були ув’язнені. Американці остерігались робити щось, що могло спровокувати підозру Федерального бюро розслідувань чи Комітету з антиамериканської діяльності. Редактори газет та автори книжок уникали публікацій із критикою на адресу уряду. Страх перед іноземними ідеями та цінностями сприяв консерватизації суспільства та політичному конформізму. [69]

1960-ті стають часом великих змін в американській культурі. Вперше країна отримує президента, який народився у ХХ столітті, і на вибір якого безпосередньо вплинуло телебачення. Телевізор стає вагомою політичною силою – та новим центром світу. Кольорові телевізори з’являються на початку 1960-х і поширюються набагато швидше, аніж це колись зробили чорно-білі. До кінця десятиліття в 95% американських будинків був принаймні один телевізор. [68]

Поява кольорового телебачення мала прямий та безпосередній вплив на кінотеатри, особливо на автокінотеатри. Пік їхнього розквіту припав на кінець 1950-х рр.. В 1962 в США налічувалось 6 000 автокінотеатрів, а вже рік потому їх було лише 3 550. Вуличні театри також відчули зміну: все більше людей залишалось вдома перед телевізором. Найвищою точкою розвитку в кіноіндустрії був 1964 рік. Тоді в прокат вийшло 502 фільма. [66]

В 1960 р. майже половині населення Америки менше 18 років. Це молоде суспільство, а також найбільш багате покоління в історії США. Американські підлітки того часу мали $ 22 млрд на рік в своєму розпорядженні (сума, еквівалентна $140 млрд в 2005 р.). [69]

Разом із тим 1960-ті позначені зростанням політичної турбулентності та нестабільності. Погіршується рівень життя в містах, глибшим стає соціальний розрив між забезпеченим та бідним населенням. В’єтнамська війна, нова хвиля фемінізму, рух за громадянські права – все це стало спричинило формування контркультури, що стала визначальною рисою, яка характеризує епоху.

На початку 1960-х років Америка вважала, що це – її золотий вік. Новообраний президент Дж. Ф. Кеннеді задекларував курс на ліберальні реформи та подолання нерівності в державі. Новаторський дух демократа Кеннеді давав надію на зміни в суспільстві, де після над успішних 50-х зароджувалась глибока соціальна криза. Проте президентська програма зустрілась із опором Конгресу. Лише в 1964 р., після вбивства Кеннеді, Ліндон Б. Джонсон зміг зібрати достатній політичний капітал, щоби прийняти пакет необхідних реформ. Джонсон заявив, що в США буде створене «велике суспільство», в якому не буде місця бідності та расовій несправедливості. Але В’єтнамська війна вплинула на перебіг реформи. В 1964 р. Конгрес уповноважив президента прийняти «всі необхідні заходи» для захисту американських солдатів і їх союзників від комуністичного В’етконга. [64]

Війна, що затягнулась на тривалий час (вона тривала до 1975р.), розділила американське суспільство. Молодь виходить на вулиці на знак протесту проти військових дій, бойкотує призов до армії, закликає державу припинити війну. ЗМІ повідомляють, що юнаки навіть тікають до Канади, щоби уникнути призову. В цей же час чимало американців формують «мовчазну більшість» на підтримку війни. Віра в США як світового гаранта демократії, а також вкорінена осторога до комунізму допомагають отримати необхідний рівень суспільної підтримки для продовження військової кампанії.

Переламним моментом «золотих» 60-х став 1968 р: великі втрати у В’єтнамській війні, відставка Джонсона та перемога Ніксона, вбивства Мартіна Лютера Кінга та Роберта Кеннеді (найпомітніших «лівих» в американській політиці), жорстокі розгони акцій протесту. [69]

1960-ті рр. окреслені боротьбою за громадянські права. Початком руху проти расової нерівності став випадок в Грінсборо, Північна Кароліна, де в лютому 1960 р. чорношкірі студенти прийшли в заклад «тільки для білих» і відмовились піти. Тисячі протестувальників звертали увагу на несправедливість та жорстокість існуючих законів. [32] В 1964 р. був прийнятий Закон про громадянські права (Civil Rights Act), який забороняв дискримінацію в громадських місцях, дискримінацію жінок та меншин, а також обіцяв рівні умови праці. Але на ці закони насправді не вирішували існуючої проблеми расизму та бідності, вони були спрямовані на подолання її проявів. Серед афроамериканських лідерів починають з’являтись войовничі ідеології сепаратизму, «чорного расизму» та самооборони.

Афроамериканці стали провідною складовою руху за громадянські права в середині 1960-х. Студентські організації теж ставали більш радикальними: вони захоплювали будівлі коледжів, організовували масові антивоєнні демонстрації. Деякі навіть виготовляли бомби та підпалювали кампуси. В цей же час, після прийняття закону про рівну оплату праці в 1963 р., феміністки висловлювали своє невдоволення повільним реформуванням держави.

Молодіжна контркультура стала тим соціальним рухом, який змінив домінуючу систему цінностей американського суспільства. Сам термін «контркультура» ввів Теодор Роззак. В 1969 р. він опубліковує книгу «Створення контркультури», у якій збирає та подає актуальні настрої тогочасного молодого покоління. Т. Роззак визначає контркультуру як тип простестуючого світосприйняття, стану, який був характерний в кінці 1960-х років для «дітей технократів», тобто для привілейованого студентства та інтелігенції. [53]

Контркультура зародилась в США в період її найбільшого економічного підйому та стала не лише конфліктом поколінь, але й цінностей. Ідейною домінантою контркультури став протест проти американського образу життя і споживацьких цінностей середнього класу.

1950-ті роки були періодом небувалого зростання рівня життя. Вперше за всю історію більшість американців отримали можливість вести забезпечене життя та, зокрема, дати своїм дітям хорошу освіту. В суспільстві затверджується культ споживання, домінування матеріальних цінностей, конформізм. Молодь відкинула успадковану систему цінностей, незважаючи на комфортність умов власного життя. На відміну від решти соціальних протестів, контркультура 1960-х - це бунт ситих, а не голодних.

Перше «протестне» покоління – це покоління «бітників», які практикували «богемний» стиль життя: алкоголь, наркотики, заперечення релігійних традицій батьків, зацікавленість у східних релігіях. Другим поколінням стали хіпі. Більшість хіпі походили з середнього класу, які відмовились від життєвого статусу, який вони мали завдяки своєму соціальному походженню. Хіпі вели мандрівний спосіб життя, створювали комуни на противагу традиційним родинам, практикували вільні стосунки та прагнули відтворити «природній спосіб життя», відкидаючи техногенну цивілізацію. Хіпі були активними пацифістами: відповіддю на державну політику мілітаризації суспільства став їхній лозунг «Займатесь коханням, а не війною». [20]

З політичної точки зору, молодіжний рух в 1960-х мав риси «нових лівих». «Нові ліві» сформувались в Англії в 50-х рр. ХХ ст.. Вони різко негативно ставились до буржуазного суспільства споживання. «Нові ліві» відокремлювали себе від «правих» радикалів та «старих» лівих, соціал-демократів та комуністів, оскільки вважали останніх «інтегрованими в капіталістичну систему» та такими, що втратили революційний дух. (СЛ17) Російські дослідники американської молодіжної контркультури (М.А. Султанова, Ю.А. Замошкін) називають політичну складову молодіжної контркультури 60-х ліворадикальною. За словами Ю.А. Замошкіна, ліві радикали розглядали владу як втілення репресивності – як прямої, грубої, що здатна на насильство, так і витонченої, яка вдається до ідейно-психологічної маніпуляції думками та почуттями американців. [53]

Система виховання у США (школа, церква, родина, кіно, телебачення) була побудована таким чином, щоби вкорінити у молодого покоління «щасливу свідомість». Серед цінностей, які формувались під час процесу виховання, були такі: прагнення успіху, повага до чужої свободи, почуття гідності, патріотизм, громадянський обов’язок. На початку 1960-х в американських родинах середнього класу панував ліберальний, демократичний дух. Молодість є «золотим часом».

Але пропаганда успіху не відповідає суворим реаліям. Зростає рівень безробіття, тож молодь відчуває, що той шлях, який обіцяла їй держава, більше не є досяжним. Відповідно зростає рівень соціальної напруги, а в університетських кампусах популяризуються «ліві» погляди. Дослідниця Ніна Юліна підкреслює «Хоча студенти університетів – найбільш підготовлена та привілейована частина молоді – відчуває безробіття в менших масштабах, аніж, скажімо, негритянська робоча молодь, але й для них майбутнє пов’язане із важкою боротьбою за місце на ієрархічних сходах університету, бізнесу, бюрократичної установи. Причому ця боротьба не менш жорстока, аніж конкуренція в сфері фізичної праці». [53]

Однією з причин стрімкого поширення контр культурного руху в США стало те, що молодь мала унікальну можливість для соціальної критики. Адже студенти є більш вільними від обов’язків, які мають дорослі; вони мають більше можливостей вільно змінювати свої політичні погляди та долучатись до різних рухів; вони мали достатньо хорошу освіту, але ще не були у повній мірі залучені до кола інтелігенції та інтелектуалів; вони були вільні від соціальної відповідальності. Студентство мало широке поле для самовираження та демонстрації своєї позиції, якого не мали інші суспільні верстви.

«Хіпізм» як такий припинив своє існування в 1970-х рр. Але естетика та зовнішні атрибути цієї культури були освоєні та приватизовані масовою культурою та отримали широке розповсюдження. Існування молодіжної контркультури та її масовість вплинуло на формування окремого «молодіжного» сектору індустрії розваг – культура, яку створювали «для молоді», а не самою молоддю. В США навколо контркультури піднявся комерційний бум: на ринку з’явились книги, статті, фільми, музичні записи, телепрограми на цю тему. Масова культура кооптувала контркультуру, звівши нанівець ідейну складову останньої. Частково це можна визнати поразкою контркультурного руху, який протестував проти культури споживання, але в результаті створив нову споживацьку модель.

Коли натиск молодіжного руху почав спадати, американські ЗМІ проголосили «смерть контркультури». Хоча професор Прінстонського університету Роберт Інглхарт у своїй книзі «Мовчазна революція» з іронією писав, що контркультуру поховали завчасно. Контркультура продовжилась у формі «мовчазної революції» - як глибокий підсвідомий процес серед американського і західного суспільства в цілому. Цей процес, на його думку, міг призвести до серйозних культурних зсувів та змін. [53]

Так і сталось: спадок контркультурного руху залишився у публічному дискурсі, а також змінив чимало суспільних норм, які до того вважались непорушними.

Найбільш вагомими наслідками контркультури є:

Критика суспільства споживання

Усвідомлення та поширення цінності самореалізації особистості

Популяризація екологічної проблематики

Лібералізація сексуальної моралі

Поява нових музичних та естетичних стилів

Активізація духовних пошуків

Розширення політичних прав молоді

[20]

Явище контркультури зумовило подальший розвиток постмодерного дискурсу. Руйнація коду домінуючої культури дозволила переглянути існуючі форми пізнання та освоєння світу. На базі контркультури 1960-х створились та розвивались чисельні мистецькі, суспільні та політичні рухи.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ

Масова культура є феноменом, що отримав своє найбільше поширення в західному світі в другій половині ХХ ст.. Зокрема, цьому сприяв розвиток технічних засобів створення та поширення інформації. Поява масової культури фіксує початок інформаційної епохи.

Серед численних визначень, що таке масова культура, ми зосереджуємось на «комерційній культурі масового споживання», оскільки саме воно якнайбільш повно описує явище масової культури і водночас не містить оціночних суджень (так, як ті визначення, що ґрунтуються на опозиції «масова – елітна культури»).

В основі масової культури лежить концепція культури споживання. Вона передбачає формування такого типу суспільних відносин, коли індивідуальне споживання стає основою для відповідної системи цінностей та установок. Економічна система стає невід’ємною складовою культури споживання. Бізнес провокує виникнення таких культурних феноменів як смаки, бажання, інтереси, норми поведінки. Важливу роль в цьому відіграє реклама, оскільки саме вона слугує посередником між бізнесом та споживачем, між економікою та культурою.

Масова культура як комерційна культура зародилась в Америці та згодом розповсюдилась всім західним світом. Причиною американської гегемонії в царині популярної культури стало панівне становище США на світовому ринку. «Американський» ототожнювався із «західним», «цивілізованим», «культурним». Починаючи з 50-х рр. ХХ ст. економіка США перебувала на підйомі. А уряд був зацікавлений залучати культурний продукт у власних ідеологічних та пропагандистських інтересах. В першу чергу, цільовою аудиторією подібної культурної політики були власні громадяни, а вже потім – решта західного світу. Головним джерелом для поширення популярної культури стає телебачення.

Головна риса епохи 1960-х – контркультура – з’явилась завдяки існуванню масової культури як опозиція до неї.

Як і домінуюча масова культура, так і контркультура пропонують власну ідеологію та систему цінностей, які отримали значне поширення серед населення.

Контркультура виникла як реакція на існуюче суспільство: масове, споживацьке, конформістське. Якби не десятиліття 50-х, які заклали основи економічного процвітання, бунт молоді у 60-х міг би бути відкладеним на невизначений термін.

Молодь як соціальний феномен є «продуктом» ХХ ст. Раніше суспільство не виокремлювало молодь як окрему соціальну групу; не звертало увагу на специфічні молодіжні інтереси та проблеми. У 1960-х молодь опинилась в становищі, коли задекларовані можливості не відповідали дійсності, а очікування на світле майбутнє не могли справдитись. В наслідок консерватизму 1950-х, молоде покоління опинилось під відчутним тиском суспільної моралі. Це вплинуло на протестні настрої серед студентства. Освічене щасливе покоління виступило проти застарілих устоїв своїх батьків, піднявши при цьому проблеми соціальної несправедливості, гендерної нерівності, расової дискримінації тощо.

Особлива роль молоді у розвитку контр культурного руху полягала в тому, що студенти мали широке поле можливостей для соціальної критики та громадської діяльності. Університетське середовище породило нову генерацію освічених громадян. В той же час молодь була вільною від обов’язків та важелів соціального стримування. Можливість дискутувати та висувати вимоги на рівних із представниками великої політики – та чутись вільними від наслідків чи відповідальності і була фундаментом зародження хвилі студентських протестів в США.

Зменшення впливу церкви та демократизація суспільства спричинило вибух нових, ліберальних цінностей, які в тому числі стосувались сфери особистого життя. Пуританську Америку сколихнув рух хіпі та їхнє ставлення до сімейного та сексуального життя. Всезагальна доступність контрацепції дала можливість епосі 1960-х перетворитись на справжню сексуальну революцію. На заміну класичній американській родині з передмістя контркультура пропонує комуну як новий спосіб об’єднання людей – за принципом вільного вибору та вільної любові. За словами англійської дослідниці Р. Теннехілл, нова генерація повстала проти «страшенно нудної політичної, соціальної і сексуальної ортодоксальності своїх батьків». Культ молодості, що розвинувся в результаті, був тільки одним із аспектів надзвичайно складної соціальної революції. Він посилювався ностальгією і заздрістю багатьох доросліших людей, які відчули, що війна вкрала в них їхню власну молодість.

РОЗДІЛ 2УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА США ТА ЇЇ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ІЗ АМЕРИКАНСЬКИМ СЕРЕДОВИЩЕМ.

2.1. Історія формування української громади в США. Третя хвиля еміграції.

Одразу після ІІ Світової війни термін «діаспора» не використовувався українцями, що жили поза межами України. Більш звичним для них було вважати себе українцями, що живуть в еміграції, пише американський науковець українського походження Вік Сацевич у книзі «Українська діаспора».

Термін «діаспора» використовувалась радянською владою, щоб дискредитувати українських націоналістів в еміграції, які закликали до повалення радянського режиму та відновлення незалежності України. Для СРСР «діаспора» була зневажливим терміном для позначення груп людей, що жили закордоном та мали приховані політичні мотиви й інтереси стосовно батьківщини, яка перебувала у складі Радянського союзу. За словами гарвардського історика Романа Шпорлюка, СРСР мали характеризувати іммігрантів негативно, адже ті боролись проти «мовчазної ліквідації», що правдилась проти українців у складному історичному та політичному процесі. Термін «діаспора» набув активного вжитку з кінця 1980-х рр., його почали постійно використовувати ті українці, що проживали закордоном, для позначення свого життя та ідентичності.

[67]

Британський соціолог Роберт Коен у своїй роботі «Глобальні діаспори» перераховує наступні характеристики діаспори:

Розсіяння, часто травматичне, за межі батьківщини

Експансія за межі батьківщини у пошуках роботи, з торгівельними цілями або для задоволення колоніальних амбіцій 

Колективна пам’ять та міф втраченої батьківщини 

Ідеалізація уявного спадку предків 

Рух за повернення

Сильна групова етнічна самосвідомість, яка зберігається протягом тривалого періоду часу 

Складні стосунки із стороною, яка приймає 

Почуття солідарності з власною етнічною групою в інших країнах

Можливість творчого збагачення життя у толерантних країнах, що приймають мігрантів 

[60]

Українці в США цілком підпадають під цей опис. Досвід виїзду за межі батьківщини став для багатьох із них травматичним. Однією з основних причин еміграції була саме трудова. У колективній пам’яті спільноти міцно закріплений образ України, зберігається етнічна самосвідомість (мова, культура, обряди, звичаї, релігія). Українці США підтримують стосунки як із самою батьківщиною, так і іншими українськими громадами в інших країнах. Завдяки високому рівню організації життя громади, українська спільнота зуміла інтегруватись в американське суспільство, ставши його повноцінними громадянами, не втративши при цьому своєї ідентичності.

Традиційно дослідники визначають чотири хвилі української еміграції:

перша хвиля (трудова) – 1877 (1870) – 1914 рр.

друга хвиля (соціально-економічна, політична) - 1920-1940 рр.

третя (політична) - після 1945 р.

четверта («заробітчанська») – починаючи з 1990-х рр.

Дослідник Мирон Куропась починає відлік української еміграції до Америки з 1870 р. Важливим здобутком першої хвилі, на думку науковця, було налагодження релігійного життя серед українців, створення православних та греко-католицьких парафій. 40% прибулих залишались у своїй національній орієнтації русинами, 20% – росіянами, а 40% – українцями [27, c.43].

За час другої хвилі релігійне розшарування української еміграції поступилося перед політичним: були соціалісти, комуністи, монархісти («гетьманці») і націоналісти.

Більшість представників третьої хвилі еміграції (з 1945 р.), за визначенням М. Куропася, були освіченими людьми: багато з них закінчили університети або інші вищі навчальні заклади, «тож приїхавши до США в часи доброї економічної кон’юнктури, вони швидко пристосувалися і, хоч тяжко працювали, тепер втішаються життям американського середнього класу». [27] Серед причин третьої хвилі еміграції найчастіше зустрічається політичні переслідування зі сторони радянської влади.

Саме представники третьої хвилі еміграції, а також їхні діти, стали основним ядром української громади США в 60-х рр.

Для того, щоб скласти узагальнене враження про життя української еміграції, необхідно звернутись до джерельної бази, яка існує з даної проблеми. Всю літературу на цю тему можна поділити на вітчизняну та зарубіжну (головним чином – української діаспори США).

Дослідницька література, яка займається вивченням української діаспори, слід поділяти на вітчизняну та зарубіжну, головним чином – української діаспори США. Логічно виділити три етапи:

дореволюційний,

радянський

вітчизняний

Хоча хронос нашого дослідження обмежується 1960-ми роками ХХ ст.., для розуміння того, як сформувались життя, погляди та настрої діаспори, варто починати з більш раннього періоду.

Дослідження Юліана Бачинського цілком справедливо можна вважати першим науковим дослідження про українську еміграцію до США. За словами дослідника української еміграції В.Маркуся, книга Ю.Бачинського є найсоліднішим виданням про українську діаспору. [22] Автор детально аналізує законодавчі акти, які сприяли чи перешкоджали еміграції. Феномен української еміграції Бачинський розглядає не як ізольоване явище, а на фоні соціально-економічних процесів, які відбувалися в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. У монографії Ю.Бачинський дає багатий історичний, соціологічний та економічний матеріал про тодішню українську імміграцію до США. Для нас особливу цінність має те, що автор звертає значну увагу на збереження іммігрантами старого способу життя, традицій, водночас не обминаючи американських впливів.

Ю.Бачинський чимало описує побут та щоденне життя української громади, на фоні яких можна простежити збереження традицій національної культури чи відмову від них (намагання облаштувати житло, одягатися “по-американськи” тощо). Бачинський пише, що перша хвиля еміграція намагається зберігати української традиції: засновує церкви, культурно-просвітницькі організації (школи, видавництва, хори, оркестри, спортивні товариства, музично-літературні вечори, театральні вистави тощо). Не оминув автор і політичне життя громади: публічні віча, преса. Дослідження української імміграції в США приводить Ю.Бачинського до висновку, що вона живе «своїм життям», а американське публічне життя її цікавить дуже мало. Однак молоде покоління українців, на думку автора, – «це вже справді американська молодь з іншими навичками, поведінкою, з іншим, «американським», способом розуміння справ, способом думати». Та все-таки в своїх родинах вона «чує українську мову, навчається в українських школах, спілкується з людьми української громади». Ю.Бачинський робить припущення, що, попри те, що молодь вдома спілкується українською та навчається в українських школах, вже діти дітей українців в Америці (третє покоління емігрантів) гірше знатимуть мову своїх батьків, спілкуватимуться між собою англійською. Вони вже будуть дуже далекими від «справжніх українців». [22]

До 60-х рр.. ХХ ст. історія українців закордоном не потрапляла до поля зору вітчизняних дослідників. Однією з причин цього була недосяжність іноземних джерел для радянських істориків. Зрушення у вивченні цієї проблематики почались лише з 60-х рр. Але ці дослідження носили узагальнюючий характер: монографія А.М. Шлепакова про життя першої хвилі еміграції, стаття М.М. Варварцева про витоки української діаспори, згадки про українську еміграцію у виданні «Історії міст і сіл Української РСР». [17]

Нова хвиля грунтовних досліджень почалась в 90-х рр. Ф.Д. Заставний у своїй монографії торкається теми збереження українською діаспорою своїх національних традицій: «Певну роль у збереженні мови, звичаїв та інших культурно-історичних надбань українського народу відіграє церква. Вона сприяла і сприяє консолідації емігрантів за релігійними та національно-етнічними ознаками: при багатьох церковних громадах створені і працюють школи, курси вивчення української мови та інших українознавчих предметів. В окремих країнах при таких громадах функціонують цілоденні школи (напр., в США школи із англійською мовою навчання, в яких українська мова вивчається як один з предметів) [55]. Автор підкреслює роль громадських організацій у вивченні української мови. Збереженню національно-культурних традицій слугувала і наукова діяльність представників діаспори в галузі українознавства і народознавства, створення і розвиток україномовної преси, збереження пам’яті про видатні історичні події та особистості тощо. Але при всьому вищезгаданому автор зазначає помітність процесів асиміляції.

Серед зарубіжних досліджень української діаспори можна також виділити два напрями: дослідження власне представниками діаспори та дослідження іноземними науковцями.

Важливими іменами в історії досліджень української діаспори США є її представники: Лука Мишуга, Мирон Куропась та Василь Маркусь. Лука Мишуга став автором основної праці про українців у Західній півкулі – «Пропам’ятної книги» УНС (Українського національного союзу), численних видань під загальною назвою «Українці у вільному світі».

«Пропам’ятна книга» є збірником нарисів, літературних творів, ілюстрацій, статистичних відомостей про життя українців у США. Головним джерелом цієї книги стали протоколи головного управління УНС, конференцій та загальних зібрань, матеріали газети “Свобода” й інших друкованих видань. Важливою частиною книги є нарис «Як формувався світогляд українського емігранта в Америці». Автор поставив своїм завданням показати новому поколінню, народженому в Америці, внесок старшого покоління, яке служило українській національній ідеї, збереженню українських національних традицій. Л.Мишуга зробив спробу проаналізувати причини імміграції: перенаселеність краю, низький рівень промисловості й торгівлі, брак заробітків, неосвіченість, велика кількість дрібних селянських господарств. Автор описує життя перших українських іммігрантів: сільський світогляд, релігійність, фаталістичність. Головною цінністю був заробіток. На самому початку життя українців в еміграції був помітний брак культурного та громадського життя. Першою громадською організацією українців у США стала церква: «Релігія була природною потребою іммігранта, а церква – природною установою» [30]. Л. Мишуга з сумом говорить про процес американізації українців, усвідомлення ними американських цінностей, розуміючи неминучість цього явища.

Для розуміння позиції Мишуги необхідно зазначити, що це був активний учасник національно-визвольних змагань, політичний діяч ЗУНР. З 1923 по 1940 р. був секретарем об’єднаних українських організацій в Америці, з 1926. – головний редактор газети «Свобода», Л. Мишуга був людиною старої формації, для якої основною метою діяльності української громади мало бути збереження власної ідентичності.

Л. Мишуга закликає чинити опір «насильницькій асиміляції» [30] в Америці, підсилюючи роль українських організацій: створювати школи, читальні, хори, оркестри, танцювальні колективи. При цьому велику роль повинні відігравати жінки.

У цьому ж збірнику є стаття О.Рев’юка [55] який змальовує розвиток політичного світогляду української імміграції, її політичну байдужість у перші роки імміграції, а потім під впливом американської дійсності – утворення громадських організацій, боротьба за збереження української мови, літературні й мистецькі надбання в Америці.

Вже згаданий Мирон Куропась є автором численних праць з історії української діаспори в США. Зокрема, його книга «Історія української еміграції в Америці» присвячена виставці фотографій та інших матеріалів з даної теми. В ній М. Куропась стверджує: «Щоб зрозуміти особливості історичного розвитку на сучасному етапі української спільноти в Америці, необхідно усвідомити собі прагнення українців Америки оберігати свій національний характер. Позбавлені можливості вільно плекати і розвивати на батьківщині, що була і є під владою чужинців, українські іммігранти та їх нащадки створили собі нову батьківщину і уже понад сто років плекають її в Америці». [27]

Чинячи опір асиміляції, переважна більшість українців Америки успішно інтегрувалася в американське плюралістичне суспільство і стала його частиною. Як і більшість інших етнічних груп, з яких складається населення Америки, українські американці, як вважає М. Куропась, є продуктом двох національно-державних традицій – української і американської, але єдиної лояльності. Саме через свою вірність американським засадам життя – свобода і правосуддя для всіх – українці Америки так непохитно віддані ідеї створення української незалежної держави [27]

2.2. Вплив громадських організацій та преси на формування суспільної думки української діаспори США.

З початком третьої хвилі еміграції відбулось пожвавлення громадського життя діаспори, а також створення нових організацій, які позитивно впливали на розвиток політичного, громадського, культурного та релігійного життя української громади. Ті організації, що вже існували, поповнились свіжими силами та суттєво розширились.

Необхідно зрозуміти, якими були загальні тенденції входження українців у нове середовище. Відповідно до твердження історика Романа Ільницького це:

Концепція допомоги Україні

Еміграційна концепція

Концепція української спільноти в Америці

Перша концепція передбачала координацію зусиль громади задля допомоги українським визвольним змаганням та поширення інформації про них у світі. Українська діаспора слугувала світовим ретранслятором українських новин та інформації про Україну. Однак самій діаспорі ця модель принесла соціокультурні втрати, оскільки не була спрямована на збереження національної ідентичності. «З нею – з цією ідеологією – ми загубили десятки тисяч людей української крови. Хоч їх і виховували в ідеології допомоги Україні, це не перешкоджало тому, що вони затратили мову, звичаї, обичаї, а навіть часто сентимент до України і визвольної справи». [24, c.6]

Еміграційна концепція займала контрпозицію до асиміляції емігрантів. Її прихильники вважали, що українці, що приїжджали до США, перебуватимуть там лише короткий період і невдовзі повернуться до України. Ця модель мала свої прогалини: на період поселення емігрантів третьої хвилі у США уже проживало близько мільйона українців. Повернення такої значної кількості людей до радянської України було неможливим.

Третя концепція передбачає часткову асиміляцію. Р. Ільницький пише: «Ми відверто кажемо, що в політичному сенсі хочемо стати повноцінними американцями і канадцями, але так само заявляємо, що хочемо бути американцями і канадцями з українськими традиціями і українською культурою». [24] Концепція передбачає входження спільноти у суспільство країни поселення разом із іншими етнічними спільнотами та творення спільного соціально-культурного простору на рівноправних засадах.

Ільницький визнає, що американський народ є тісним альянсом багатьох етнічних груп, які «живуть одна побіч одної, творять єдиний нарід і одну могутню державу Сполучених Штатів Америки». [24, c.19]

Емігрантів південної та східної Європи були переважно представниками найнижчих соціальних верств, серед них 35% було неписьменних. Не дивно, що серед них було чимало людей із притупленим відчуттям національної приналежності. Існували всі передумови до забуття свого етнічного походження та прийняти нову, англо-саксонську, культуру. «Так постала в Америці велика категорія людей, яка – втративши контакт з своїми рідними етнічними групами і не нав’язавши його з іншими – почали перемігуватися і творити засимільовану масу, яку я називаю американським етносом, - новою етнічною групою, зродженою вже на цьому терені», - пише Ільницький. [24]

Ільницький перераховує чотири концепції «вирішення етнічного питання» в Америці, маючи на увазі шляхи, якими може рухатись етнічна група, потрапляючи в нове середовище:

1) Американізація – усі нації мають забути власну культуру та прийняти замість неї американську

2) «Melting pot» - Америка має стати країною, де би переплавлялись та змішувались різні культури

3) Федерація етнічних груп – Америка є господарсько-політичною унією; питання освіти та культури залишається за етнічними групами

4) Етнічно-культурний плюралізм – подібна до концепції федерації етнічних груп; визнає національність не спадковою, а результатом добровільного рішення людини.

Щоби зберегти власну ідентичність та захищаючи власні інтереси, українці починають створювати різноманітні організації та інституції. Це були професійні спілки (інженерів, лікарів, ветеринарів тощо), молодіжні організації (Пласт, СУМ), жіночі організації (Союз Українок Америки), творчі гуртки та групи (Нью-Йоркська група, об’єднання «Слово», Інститут модерного мистецтва), аполітичні організації (ветеранів, інвалідів, політичних в’язнів), політичні організації та партії. Випускались газети, журнали; працювали власні радіостанції; друкувались книжки.

На початку XX ст. починають створюватися українські робітничі організації соціалістичного спрямування. У 1924 році було створено «Союз українських робітничих організацій» (СУРО), який у 1940 році було перейменовано в «Лігу американських українців» (ЛАУ).

Однією з найбільш відомих організацій, яка діє до сьогодні, є «Український народний союз» (УНС). Це наймасовіша українська організація на Заході, що об’єднує понад 80 тисяч чоловік. УНС — громадська організація взаємодопомоги. За її сприянню було встановлено пам’ятнику Тарасу Шевченку у Вашингтоні у 1964 році та організовано Український науковий інститут при Гарвардському університеті.

З 1925 року діє «Союз українок Америки», а з 1948 року — Федерація українських жіночих організацій, яка об’єднує осередки українських жінок США, Канади, Німеччини, Бельгії, Аргентини, Франції, Венесуели, Бразилії.

З 1910 року в США діє Український братський союз (УБС) — відома у Північній Америці культурно-освітня організація, яка має, як і УНС, свої чисельні видання, щорічні альманахи.

У 1940 році було засновано Український конгресовий комітет Америки (УККА), який мав представляти всю українську спільноту перед урядом США. Згодом УККА у післявоєнний період політизувався, перетворившись у політичну організацію, яка займала ворожу позицію до радянської влади. У 1980 році на з’їзді УККА стався розкол, з нього вийшли помірковані організації УНС, УБС, «Союз українок Америки», які утворили «Українсько-американську координаційну раду» (УАКР), яка займається культурно-освітньою, економічною, видавничою діяльністю.

[22]

Попри всю описову потужність громадського руху українців в Америці, Р. Ільницький критично описує період 40-60-тих рр.. як «добу бенкетів». «Ювілеї, академії, прийняття, резолюції, святочні промови, бенкети – оце були найчастіші, а часом і єдині вияви українського громадського життя». Він відзначає важкі умови існування українських шкіл, науки, соціальної опіки. Автор відзначає проблеми у справах виховання молоді та політичній активності «на фоні широких можливостей американського життя». [24, c.105]

Культурне життя є не менш важливим елементом, після громадських організацій, який формував суспільну думку всередині громади української діаспори США.

Українці в США створили низку творчих угруповань та спілок. Суттєва частина з них займалась переважно «збереженням традиції та пам’яті» - фольклорні ансамблі, хори, капели тощо. Менше було тих митців, які творили відповідно до змін епохи, не зупиняючись виключно на етнологічному та фольклорному контексті.

Серед персоналій,які творили та просували українську культуру на американському континенті: О. Кошиця, В. Авраменко, О. Архипенко, В. Барка, І. Багряний, Б. Бойчук, В. Гайдарівський, С. Гординський, Й. Гірняк, П. Голубенко, Г. Костюк, І. Кошелівець, Н. Лівицька-Холодна, Є. Маланюк, Т. Осьмачка, У. Самчук та інші. [54]

Олександр Архипенко, який прибув до США в 1923 р., увійшов до світової історії мистецтва як один з основоположників культури модернізму. Мистецтвознавець Ростислав Шмагало визначає, що О. Архипенко впродовж усього творчого життя на Американському континенті перебував в епіцентрі і авангарді мистецько-освітнього руху в галузі нової скульптури і дизайну. Ось як О.Архипенко висловився про першочергове значення форми в естетиці просторових об’єктів у 1923 р.: «Я шукаю, щоб виразити себе в мистецтві і якщо в моїй крові є доля української естетики (не сюжети), то вона виражається в моїх формах». [51]

У травні 1952 р. в Нью-Йорку було створено Об'єднання митців-українців в Америці, з відділом у Філадельфії, де у вересні 1952 р. відкрито Українську мистецьку студію. З 1963 р. у США почав виходити друкований орган Об'єднання митців-українців в Америці – журнал «Нотатки з мистецтва», до якого тяжіли українські митці з усього світу. Усі відомі скульптори, зокрема автори пам'ятників Тарасові Шевченку у Вінніпегу (Андрій Дараган), у Вашингтоні та Буенос-Айресі (Леонід Молодожанин), Лесі Українці – в Клівленді і Торонто (автор обох – Михайло Черешньовський) є членами Об'єднання митців-українців в Америці. [22]

В 1971 р. в Чикаго був організований Український інститут модерного мистецтва. З часу свого виникнення інститут здійснює діяльність у двох напрямах: по-перше, гуртує тих молодих українських митців, які досі були осторонь українського культурного життя, і одночасно популяризує сучасну мистецьку творчість в українській громаді; по-друге, ставить завдання проникнення митців з українським ім'ям до тих культурно-творчих осередків американського довкілля, куди українці досі дістатися не могли з суто національним спрямуванням їх творчості.

Літературне життя діаспори в 1960-х розвивалось в загальному контексті літератури шістдесятників. Літературознавець О.Бондаренко описує феномен шістдесятництва як «яскравий спалах інтелекту, творчості національної самосвідомості». Шістдесятництво виступало опозицією до існуючої тоталітарної системи. Лесь Танюк простежує явище шістдесятництва як «явище відкритого способу мислення». [16] Фактично, зазначає О.Бондаренко, шістдесятники та Нью-Йоркська група дали імпульс для розвитку сучасного українського постмодернізму.

Поети Нью-Йоркської групи (Б.Бойчук, Б.Рубчак, Ю.Тарнавський, Е.Андієвська, В.Вовк та ін.), які сформувалися як українські модерністи в еміграційних умовах творчості, ще в середині 50-х років розпочали свою грандіозну культурно-історичну місію здійснення модерністського проекту, що мав на меті кардинально змінити основні вектори естетичної свідомості у вітчизняній літературі і подолати відірваність української поезії від яскраво виражених тенденцій світового модернізму.

На думку дослідника Б.Бойчука, літературу еміграції від «материкової» того періоду відрізняє те, що перші проголосили «свободу від всякого служіння», а другі діяли «не так на естетичній площині, як на патріотично-емоційній». Поети української діаспори мали дати поетам в Україні перспективу, щоб «стояти на справжніх, а не патріотично перебільшених основах», бо «політичні інтерпретації літературної творчості» в суто літературному плані настільки несуттєві, що про них не варто навіть дискутувати. [54]

Проте, літературознавець Н.Анісімова вважає, що модернізм, постульований еміграційною групою, безперечно, був аж надто віддалений від національної традиції. Це передовсім модернізм, який культивував суб’єктивізм і руйнував авторитет традиції, що ставав предметом ігнорування, епатажу й пародії. Не випадково Ю.Тарнавський в оцінці творчих пошуків Нью-Йоркської групи вживає вислів «штучний, неукраїнський» модернізм.

На фоні соціальних та культурних змін, які відбулися в 1960-х рр., українське культурне середовище опинилось перед викликом: влитись у світову мистецьку течію, чи залишитись на засадах збереження української традиції. Можна відзначити, що культурні інституції діаспори змогли поєднати ці напрямки у своїй діяльності. Для української культури виявились надзвичайно важливими результати цієї культурної інтеграції у світовий контекст.

Останнім, але не за важливістю, чинником, який впливав на формування громадської думки всередині української діаспори, були власні ЗМІ. В 1960-х це були друковані видання та радіо. В ті ж роки американський часопис «Editor and Publisher» опублікував серію статей про пресу різних етнічних груп США. Автори дуже дивувались українцям: газет у них було значно більше, ніж в інших діаспор. [31]

Дослідниця преси української діаспори Вероніка Чекалюк зауважує, що українські друковані видання із перших днів появи закликало читацьку аудиторію до самоорганізації. Зокрема, у пресі простежувались ідеї національної єдності народу як передумову національного визволення й самостійної держави, ідеї збереження культурного спадку, створення таких інститутів соціальної пам’яті, як церкви, школи, народні будинки, науково-освітні установи тощо. [57]

Необхідно зазначити, що діаспорна преса США з моменту своєї появи була функціонально різноманітною. Дослідник української діаспорної преси Тарас Балда зазначає, що в Америці було два види газет етнічних груп із своїми специфічними ролями та завданнями. Це газети етнічних груп, «старі краї» яких завжди були вільними і незалежними, та газети тих груп, народи яких не мали своїх вільних і незалежних держав. Перші, окрім звичайного внеску в американський розвиток, виконували функцію своєрідного моста між США та країною їхнього походження. Другі, до яких чи не найдовший час належали українці, несли на собі ще й додаткове навантаження — допомагати своїм народам у їхніх змаганнях до волі та незалежності, поширювати правду про них, а часто виступати їхніми безпосередніми речниками. [14]

На перших етапах свого розвитку преса української діаспори не мала чіткого політичного вектору, однак поступово редакційна політика видань почала набувати чітко вираженого політичного забарвлення, висвітлюючи відстоювання українською громадою своїх соціально-політичних та економічних прав та публікуючи матеріали про політичне життя США.

У цей період простежується розвиток преси, її диференціація за тематикою та ідейно-політичними ознаками.

Після ІІ Світової війни на українська преса в еміграції перебуває в періоді небаченого раніше розвитку. Третя хвиля діаспори розгорнула широку видавничу діяльність, кількісні результати якої вирахувати складно. За даними, що подає Енциклопедія української Діаспори, у 1958 році українська громада мала 79 видань, а в 1963 році – майже 300. Багато видань були започатковані ще в Європі. На загал можна стверджувати, що ця періодика враховувала плюралізм думок у еміграції. [22]

Такі кількісні показники розвитку української преси пояснюється тим, що українці мали дуже високий рівень організації свого суспільного життя. Різноманітні церковні, громадсько-політичні, культурно-освітні, благодійні, мистецькі, жіночі, ветеранські, молодіжні, профспілкові, економічні, фінансові, наукові організації мали власні видання, через які вони висвітлювали свою діяльність.

В Енциклопедії української діаспори вказано, що перші газети української діаспори США видавали переважно священики. Відповідно, значна частина матеріалів була релігійного характеру. На шпальтах перших видань відводили місце, зокрема, для конфесійних та політичних дискусій. Офіційно історія української преси у США починається в 1868 році. Тоді отець Агапій Гончаренко, виходець з Київщини, приятель Шевченка, Драгоманова, Герцена та Бакунінв, видає англійсько-російський тижневик «Alaska Herald», де згодом з’являється україномовне вкладення під назвою «Свобода» [22]

Тарас Балда характеризує газету «Свобода» як таку, що «творила з українського іммігранта свідомого громадянина США і українського патріота загалом. Завдяки цьому часопис став найавторитетнішим органом українців у вільному світі». В першому примірнику газета визначила свою основну мету, яку нині можна назвати служінням українській національній ідеї. Зокрема у заклику «Браття Русини» описана місія газети: просвітницька діяльність, захист українських інтересів та пошук «дороги до поступу, до цивілізації, до добробуту». [14]

Часопис формулює українську ідею для всіх переселенців: ними мають бути прикладені всі зусилля задля відновлення незалежності України. Пізніше редактор газети «Свобода» сформульовує теорію «двох батьківщин». Видання зберігає баланс між українськими та американськими дискурсами.

З 1950-х рр. «Свобода» скореговує свій курс та визначає нові приорітети: «Тепер, коли дістаємо щораз більше інтелектуальних сил з молодого покоління та коли прибули до нас остатніми роками у великій кількості видатні українські науковці, мистці, письменники та різного роду фахівці, ми можемо перейти від піонерства — в нову добу плянового вкладу української спільноти в американське життя. Коли вже доля привела на цю землю так багато українського інтелекту, то було б великим прогріхом супроти українського народу й України, коли б ми навіть ще тепер не зуміли покласти тривку основу під американсько-українське майбутнє» [22] — писав редактор газети Лука Мишуга.

Ще однією помітною газетою української діаспори, яка досі видається у Сполучених Штатах, є «Америка». Її редакція розташована у Філадельфії (Пенсільванія). Історія «Америки» розпочинається в 1912 р. Офіційно вона є органом Об’єднаних українських католиків Америки «Провидіння».

Серед інших знаних і шанованих українських видань у США – тижневик «Народна воля», що видається з 1911 р. у Скрентоні (Пенсільванія), та англомовний квартальник «Форум». Існує також три двотижневі газети релігійних угруповань: «Нова зоря» (Чикаґо, Іллінойс), «Шлях» (Філадельфія, Пенсільванія) та «Сівач» (Стемфорд, Коннектикут). Серед інших політичних видань слід згадати тижневики «Національна трибуна» (Нью-Йорк) та «Українські вісті», які виходять у Детройті, (Мічиган) з 1978 р.

Серед інших помітних українських періодичних видань, не включаючи тих, що публікуються церквами, науковими й професійними асоціаціями, такі: вже згаданий англомовний квартальник «Форум», який виходить з 1967 р., дитячий місячник «Веселка», жіночий щомісячник "Наше життя" (з 1944 р.), «Юкрейніен Куотерлі» (The Ukrainian Quarterly, «Український квартальник») і політичний щомісячник «Вісник ООЧСУ (Організації оборони чотирьох свобід України)».

У 60-70-ті роки XX століття українські молодіжні організації випускають спеціалізовані молодіжні та дитячі видання, а також книги на різноманітну тематику для молодого покоління. У США були добре відомі і доволі популярними, про що свідчать високі наклади видань, журнал української демократичної молоді «Молода Україна» та журнали пластового юнацтва «Юнак», «Готуйсь».

Орган Об'єднання демократичної української молоді журнал «Молода Україна» у статті «Завдання української преси», присвяченій 25-річчю заснування часопису, так пояснював потребу активної розбудови молодіжної та дитячої преси: «Найнебезпечніша загроза нам — це асиміляція, бо якщо українці поза межами рідного краю засимілюються, збайдужіють до українських справ, то не залишиться нікого, хто б обстав за нашими братами перед вільним світом».

Молодіжні видання діаспори інформували про важливі події всередині громади, а також аналізували тенденції, напрями демократичних рухів у діаспорі. Вони виступали організаторами культурних, спортивних, рекламних акцій української громади.

«Молода Україна» розповідала, наприклад, про традиційні кобзарські курси гри на бандурі під час літнього таборування молоді, курси українознавства для наймолодших українців, відкривала молоді таланти у мистецьких групах на «Великих вечорницях». Постійно на сторінках журналу з'являлися звіти про діяльність таборів.

Українській етнічній пресі загалом і її складовій частині — молодіжній зокрема, відводилася велика роль у стримуванні асиміляційних процесів. Однак видання апелювали здебільшого вже до майже неіснуючого типу «українця-емігранта», не враховуючий той факт, що часи читачевої прихильності до преси з міркувань патріотичного обов'язку уже минули.

Навпаки, в цей період зростає споживання новин англійською мовою. Починаючи з міжвоєнного періоду українські видання діаспори починають орієнтуватись на нове покоління: з’являється англомовна преса, розширюється тематика, все більше американських новин починає потрапляти на шпальти українських газет. Молоде покоління українців, які вже народились в еміграції, не можуть опиратись частковій або повній асиміляції – оскільки від народження перебувають в середовищі із іншою мовою, культурою, суспільними нормами. Молоде покоління формує запит на нову, американізовану, журналістику.

За словами Ростислава Хом’яка, який багато років пропрацював в різних українських редакціях в США, до і після І Світової війни в Західній Україні були хороші журналісти, які не могли працювати за польської цензури. Тому шукали роботу деінде. Відповідно, на момент приїзду в Америку вони мали вже чималий досвід. Американська журналістика майже не впливала розвиток українських ЗМІ діаспори.

Р. Хом’як зазначає: «Дуже мало було таких людей, які, як я, вивчали журналістику у США або Канаді й потім працювали в українських виданнях. Відповідно, ніхто не вмів писати за американськими стандартами. Проте наші читачі звикли до журналістики радянського типу». [31] При цьому варто відмітити, що тій же «Свободі» не бракувало американського стилю в журналістиці. Зокрема, тривалий час на її сторінках виходили американські комікси «Тарзан», перекладені та субтитровані українською.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ

Дослідники визначають три концепції того, як українці могли влитись у нове американське середовище: концепція допомоги Україні, еміграційна концепція, концепція української спільноти в Америці.

Перша концепція передбачала усіляку можливу допомогу, сприяння та підтримку українським визвольним змаганням та поширення інформації про них у світі. Її недоліком стало те, що вона не була спрямована на збереження національної ідентичності.

Еміграційна концепція стояла на заваді асиміляції та передбачала скоре повернення на історичну батьківщину.

Третя концепція передбачає часткову асиміляцію та входження спільноти у суспільство країни поселення разом із іншими етнічними спільнотами та творення спільного соціально-культурного простору на рівноправних засадах.

Традиційно визначають чотири хвилі української еміграції. Перша хвиля тривала з 1870 по 1914 рік і була так званою трудовою міграцією. Важливим здобутком першої хвилі стало налагодження релігійного життя українців та формування перших громадських організацій.

Друга хвиля була соціально-економічною та політичною. Вона тривала з 1920-х до 1940-х рр. Представники другої хвилі змінили релігійне розшарування всередині громади на політичне.

Третя хвиля політичної еміграції починається після 1945 року. Її представники мали освіту, тож після переїзду вони швидко пристосувались до нових умов життя, не зупиняючись на некваліфікованій праці та формуючи новий середній клас.

Відлік четвертої хвилі починається після 1990-х рр.. Цю хвилю еміграції також називають «заробітчанською».

Саме представники третьої хвилі еміграції, а також їхні діти, стали основним ядром української громади США в 60-х рр. Для цього періоду властивим є формування значної кількості громадських організації, які вважали за необхідне поширювати свої погляди за допомогою власних друкованих органів.

В період між 1950-ми та 1960-ми роками в США виходила половина від загальної кількості українських видань поза межами України. Кількість видань, які мали українці, перевершувала інші етнічні громади США. Газети різнились мовою, періодичністю, а також тематичним та ідеологічним наповненням – відповідно до засновника та мети створення.

Серед цілей, які ставила перед собою преса діаспори, можна виокремити такі:

1) передавати соціально важливу інформацію всередині української громади

2) зберігати національно-культурну ідентичність та спонукати аудиторію до аналогічних дій

3) сприяти боротьбі за відновлення незалежності України

4) інформувати про події в США та світі

5) розвивати культурне та релігійне життя діаспори

6) виховувати патріотично налаштовану молодь та боротись із її асиміляцією

Відповідно до цих цілей, можна стверджувати, що головною метою діаспорних ЗМІ було все ж таки формування суспільної думки громади, а не її інформування. Американська традиція об’єктивної журналістики не отримала розповсюдження серед видань діаспори.

З плином часу відбулась якісна зміна цільової аудиторії діаспорної преси. Друге та третє покоління емігрантів все більше асимілювалось з американським суспільством. Відповідно, з часом кількість американських новин, які висвітлювались в українській пресі, лише збільшувалась. З’являлись спеціальні англомовні видання.

Попри жваве громадське життя українців Америки, всередині спільноти існували критичні погляди щодо його ефективності. Так, Роман Ільницький називає добу 40-60-х рр. «добою бенкетів» та відзначає проблеми у справах виховання молоді та політичній активності.

Боротьба із асиміляцією молодого покоління була однією з головних цілей української діаспори. Проте брак критичного усвідомлення, що подібний процес є невідворотнім, вплинув на тенденційність розвитку преси. Цільовою аудиторію газет залишався українець-емігрант, що прагнув повернутись на Батьківщину. Та ці ідеї були утопічними та далекими навіть від часткової реалізації.

РОЗДІЛ 3

Реакція української діаспори на культурну революцію 60-х в США

Для того, щоб оцінити, як та в якій мірі українська діаспора перебувала в контексті епохи 1960-х рр., ми звертаємось до аналізу тогочасної преси. ЗМІ виступали головним комунікатором всередині громади українців Америки, вони акумулювали її погляди, оцінки, ставлення до подій, що відбувались навколо.

Тематичне наповнення українських видань діаспори складалось з:

новин діаспори,

американських новин,

новин з України та Радянського союзу

міжнародних новин.

Редакційна політика ЗМІ передбачала подачу контенту за мірою наближення до читача: на перших шпальтах рівноцінно співіснували як локальні новини громади, так і повідомлення, що стосувались всіх громадян США.

Для аналізу будь-якого часового періоду необхідно визначитись із ключовими моментами, які стали для нього визначальними. Ключовими точками (маркерами) епохи 60-х можна назвати такі події та явища:

Боротьба за громадянські права

В’єтнамська війна (1959 – 1975 рр.)

Контркультура, студентські протести, сексуальна революція

Всі три явища в американській історії 1960-х були подібні між собою за формою: масові демонстрації, акції, марші; висування політичних вимог із одночасним небажанням займатись політикою; переважно молодий вік учасників; соціальна складова; присутність «лівої» риторики.

Саме за реакцією на ці події, яка була відображена на шпальтах преси, будуть ґрунтуватись висновки про залучення української діаспори та її перебування у контексті епохи. Для аналізу ми використовуємо дві найпопулярніші газети того часу: філадельфійська «Америка» та нью-йоркська «Свобода».

Ліберальна епоха 1960-х почалась з президентства Джона Кеннеді (1960-1963 рр.) Як вже було згадано в нашій роботі вище, його президентська кампанія враховувала використання засобів масової інформації, вплинувши на їхню подальшу роль у політичному процесі. На нашу думку, для розуміння того, яким чином розвивалось американське суспільство, необхідно почати з розгляду Дж.Кеннеді.

«Виходячи зі становища, що у висліді кожноразових американських президентських виборів нема переможених, бо всі є переможцями, перемогла знову демократія в своїй класичній американській формі, яка притаманна способові думання і відчування всіх громадян цієї благословенної країни; та демократія, без якої 180 мільйонів американців, незалежно від їх обласного і національного походження, не уявляють собі взагалі цієї держави». [34]

8 листопада 1960 р. Джон Кеннеді переміг на президентських виборах. Новий президент був позитивно сприйнятий американськими громадянами, в тому числі й українцями. У своїй інавгураційній промові Джон Кеннеді закликав усі нації боротись із спільними ворогами людства: тиранією, бідністю, хворобами та війною. [64] Перший та останній пункти знайшли особливий відгук в серцях українців.

Нью-йоркська газета «Свобода» від 10 листопада 1960 р., окрім новини про результати президентських перегонів, розміщує окрему замітку, присвячену новому президентові. Газета визнає за ним всі можливості для того, щоби стати новим американським та світовим лідером.

Українці були особисто зацікавлені у розвитку та процвітанні Сполучених Штатів: «як та національна група американських громадян, якій подвійно лежить на серці розвиток і могутність З’єднаних Держав, бо з тією могутністю пов’язані і надії України». [34]

Судячи з того, в якому контексті висвітлюється результати президентських виборів, редакторські колективи ЗМІ діаспори враховують те, що значну частину актуальної політичної інформації українці споживають з американських медіа. [35] В такій ситуації українські видання беруть на себе відповідальність за створенні нових контекстів політичних новин, введення американського у поле українського, пояснення значення змін в американській політиці для життя українців в США та для «великої» України.

Кеннеді та його адміністрація стали прикладом того, як може змінюватись образ американців у свідомості українців. У програмі нового президента Любомир О. Ортинський наводить ідеї та принципи, зрозумілі для українців: патріотизм, відданість ідеалам, родинні цінності.

«Нам, одначе, здається, що для більшості новопризначених членів уряду (…) вирішним поштовхом прийняти пости була глибока ідейність, патріотизм, готовість жертвувати на послуги Батьківщині свої знання, досвід, а коли треба, то й своє здоров'я та життя. Бажання послужити своїй країні, дати свій вклад у її розвиток чи в справу її оборони - це ті основні високі й шляхетні моменти, які стимулювали й стимулюють не лише членів уряду, але й мільйони американців». [35]

Подібні публікації роблять внесок до формування в суспільній свідомості українців образу «американського патріотизму» - замість образу капіталістичного. Газети спонукають до наслідування кращого з цих досвідів. Це стає однією зі складових загальної тенденції асиміляції українців в американському суспільстві.

«…треба зглиблювати побут країни і тоді переконаємось, що носієм, річником і формувачем американського життя все більше й більше стає ідейна, високопатріотична американська людина, твердо закорінена в свою родину».

За час недовгого президенства Джона Кеннеді його політика мала переважно позитивну оцінку зі сторони українських видань. Реформи президента послідовно висвітлювались; газети підтримували як його економічний курс, так і зовнішню політику.

Вбивство президента 22 листопада 1963 р. стало шоком для всього американського суспільства – і не оминуло українську діаспору.

Українська газета «Свобода» дуже швидко відреагувала на новину: редакція була змушена терміново змінювати вже частково випущений випуск. [36]. Смерть президента була описана як «неймовірна, жахлива, трагічна». А вчинок Лі Харві Освальда преса назвала «безглуздим злочином вихованого в Москві комуністичного маньяка».

«Всі американські громадяни відчули той акт передусім як удар і образу, завдану всім їм: бож не знищено тут тільки людину, а поцілено символ державного правопорядку, поцілено репрезентанта всієї нації, обраного її вільними голосами для керування її долею у мирі і війні». [36]

У випуску №225, від 27 листопада 1963 р., перші дві шпальти були повністю присвячені смерті Кеннеді, його похованню та проголошенню нового президента – Ліндона Джонсона. Всього з 25 матеріалів, які були розміщені в цьому випуску, 12 стосувались вбивству Кеннеді, 7 – Ліндона Джонсона, 6 – інших тем (з яких 3 стосувались безпосередньо української громади).

Вбивство Кеннеді глибоко сколихнуло американських українців. У більшості парафіяльних школах були перервані заняття, «закінчивши їх того дня молитвою за спокій душі Президента». Подібна реакція була стихійною, а не проведеною в рамках загальнодержавної жалоби. Це свідчить про дійсне співпереживання зі сторони діаспори.

23 та 24 листопада 1963 р. в українських католицьких і православних церквах були відправлені жалобні богослужіння з панахидами. В багатьох парафіях, католицьких і православних, в богослужіннях взяли участь громадські організації, зокрема організації молоді «в своїх одностроях та зі своїми пpaпopaми».

25 листопада, в день поховання Кеннеді, українські установи, зокрема Головна Канцелярія Українського Народного Союзу, були закриті, «а на їх будинках повівали спущені до половини щогли американські та українські прапори». Навчання у парафіальних школах того дня було скасоване, a заплановані «різні українські імпрези» не відбулися.

Українська преса одразу висловила підтримку та довіру Ліндону Джонсону, віце-президенту Кеннеді, який за законом мав зайняти його місце:

«Через півтори години після того, як 35-й Президент З’єдинених Держав закінчив передчасно своє життя і свою блискучу кар'єру, був уже заприсяжений новий Президент, також досвідчений державний муж, який негайно приступив до виконування своїх найвідповідальніших обов'язків, свідомий, що не сміє бути найкоротшої перерви в тяглості державного проводу». [36]

Можна сказати, що за час свого короткого президентства Джон Кеннеді зумів завоювати прихильність з боку українських американців. Його політика описувалась у нейтрально-позитивному ключі. Преса симпатизувала президенту, підтримувала його реформи та загальний курс. Новаторський дух, який Кеннеді привніс в американську політику, отримав гідне місце на сторінках українських газет діаспори.

3.1. Рух за громадянські права.

З середини 50-х років у США розгорнувся рух темношкірого населення за за громадянські права: проти сегрегації та расової дискримінації. Ця боротьба, що одержала підтримку мільйонів американців, сприяла активізації й інших расових і етнічних груп. У перші післявоєнні роки афроамериканці складали 10% всього населення США. З 15 млн. за даними офіційної статистики США, 20% були чистокровними неграми, інші - мулатами, народженими від змішаних шлюбів. [23, c.47]

В 1957 р. в ході боротьби проти сегрегації в міському автотранспорті у південних штатах виникла «Конфедерація християнського керівництва Півдня» на чолі з Мартіном Лютером Кінгом, баптистським проповідником. На відміну від традиційних негритянських організацій, що обмежували свої дії юридичним захистом жертв, союз М. Л. Кінга почав широко застосовувати масові дії в боротьбі проти расизму в США: бойкоти, марші, вуличні походи, часто діючи в союзі з білими організаціями — профспілками, студентськими організаціями і т. д.

У 60-х роках боротьба афроамериканців сягнула небаченого розмаху. Окрім ненасильницьких форм боротьби (бойкот міського транспорту, магазинів, сегрегованих шкіл, масові демонстрації тощо) темношкіре населення вдавалось до стихійних повстань, які відбулись у багатьох великих містах у десятках штатів. Похід на Вашингтон у 1963 р. – демонстрація на захист рівноправності чорношкірих американців – зібрав 250 тисяч учасників. В 1964-65 рр. були прийняті акти про громадянські права.

В середині 60-х рр. почався новий етап в розвитку негритянського руху, який відрізнявся крайньою жорстокістю боротьби, повстаннями в чорних гетто багатьох міст Півночі. В цей час виникають нові радикальні організації, які виступають проти курсу ненасильницького спротиву, який пропагувала Конференція християнського керівництва. Найпопулярнішою серед цих нових організацій стала партія «Чорні пантери», яка створилась в 1966 р. Радикальному негритянському протесту другої половини 60-х років були притаманні серйозні слабості. Склавши важливу частину «нового лівого руху», «Чорні пантери» та інші організації зазнали сильного впливу ідей ультралівого радикалізму. Це неминуче призвело до екстремістських та анархістських дій, до сепаратизму та чорного расизму. Та в підсумку саме діяльності різноманітних організацій темношкірого населення відбулась повна заборона на законодавчому рівні усіх видів расової дискримінації США. [32]

Боротьба афроамериканців проти дискримінації та за законодавче закріплення своїх громадянських прав отримала гідне висвітлення в пресі української діаспори. Українські ЗМІ виявляють неабияку расову толерантність. Наприклад, газета «Свобода» підкреслює: «в основі [расової проблеми] лежить не колір шкіри, а відмінні, різні психологічні світи, наставлення, підхід до самого життя. З найновіших лекцій історії виразно бачимо, що якась раса чи приналежність до будь-якої раси не робить з людини нелюда».

Для українців була важливою освітня складова руху за права: згідно з існуючими законами, афроамериканці навчались в окремих школах, де якість освіти була в рази нижчою, аніж в школах для «білих»: «Багато представників чорної раси в ЗДА на практиці показали, що справа не в кольорі шкіри, а в першу чергу в доброму шкільництві, в бажанні кожної окремої людини бути корисною для суспільства, в однакових можливостях для кожної людини знайти працю і зустрічати справедливість, а не упередження». [41]

Протягом всієї активної фази кампанії боротьби за права газети постійно тримали аудиторію в курсі про перебіг подій. Прийняття закону про громадянські права було сприйнято дуже схвально. Газета «Свобода» називає його «найбільшою зміною в цій ділянці від часів так званої відбудови пiсля громадянської війни». Видання передає заклик президента Ліндона Джонсона здійснювати цей закон, закликаючи всіх американців співпрацювати в тому напрямку, щоб «усунути всі сліди несправедливости в Америці». [38] Преса визнає задовільним те, як був впроваджений та здійснюється вищезгаданий закон. Проте зазначає, що «в деяких місцевостях власники pecторанів або готелів відмовляються обслуговувати негрятянськнх гостей і приходить до насильства, яке мусить ліквідувати поліція». [38]

Оцінка особи Мартіна Лютера Кінга було здебільшого позитивною та схвальною. У замітці, присвяченій врученню М.Л.Кінгу Нобелівської премії миру, про нього йдеться: «він – в суперечності до інших американських муринських лідерів – послідовно проповідує і здійснює тактику мирної боротьби за муринські права, з відкиданням всіх засобів насильства» [37]

Для того, щоб зрозуміти та правильно оцінити ставлення української діаспори до активістів афроамериканських організації, треба враховувати, що суттєвими були методи боротьби останніх. Якщо дії Мартіна Лютера Кінга та його «Конфедерації християнського керівництва Півдня» були підкреслено ненасильницькими, то радикальна організація «Чорні пантери» вдавались до збройних виступів, заколотів, насильницьких дій.

В діях «Чорних пантер» українська преса вбачала прояви руйнівної комуністичної діяльності. У статті «Муринський рух та комуністи» газета «Америка» зі скепсисом подає слова директора ФБР Едгара Гувера, який стверджував: немає доказів, що «останні муринські заколоти були вислідом плянованої змови, а вибухали вони спонтанно, спровоковані якоюсь непередбаченою подією». Е.Гувер стверджував, що зв’язок між комуністами та заворушеннями, пов’язаними із масовими виступами афроамериканців, відсутній.

Видання визнає, що ніхто з лідерів провідних організацій темношкірого населення не є безпосередньо комуністом. Але «Студентський Координаційний Комітет ненасильних дій», який розпочав пропагувати так звану «Чорну Силу», на базі ненависти до білих і расового сепаратизму, «виразно шукає спілки з комуністами». «Америка» підкреслює, що засновник цієї організації і її перший голова Стоклі Кармайкл перебуває в Гавані, де Фідель Кастро представляє його, як «речника всіх муринів у ЗДА».

Українці виразно остерігались того, що могли бути створені «чорні партизанські загони» на зразок В’єтнаму, та того, що боротьба за права може перерости у повноцінну громадянську війну: «очевидно, що це бажаний для Москви, Пейпінґу і Гавани спільник у внутрішньому розкладанні Америки. «Чорна Сила» стає природним союзником сили червоної» [2]

Прояви комуністичної лінії стають підставою для критики і Мартіна Лютера Кінга. Газета «Америка» закидає лідеру «Конфедерації християнського керівництва Півдня», що його пацифістична позиція щодо В’єтнамської війни повністю співпала із позицією комуністів, «викликавши тим велику радість у Москві». Всесвітньо відома промова Кінга 1963-го року «I Have A Dream» (у перекладі «Свободи» - «Лелію мрію») здобула позитивний відгук в українській пресі. Натомість виступи, що стосувались критики політики уряду щодо В’єтнаму, «Свобода» називає «грубою демагогією». М.Л. Кінг стверджував, що під час військових дій у В’єтнамі масово гинуть цивільні – «і таким чином «мабуть» убито мільйон цивільних в'єтнамців, «здебільша дітей». Кінг добивався припинення американцями війни та закликав усіх відмовлятися від військової служби «з уваги на їх релігію й сумління».

«Свобода» називає слова Кінга про дітей, яких вбивають у В’єтнамі американські солдати, такими, що «переступають навіть комуністичну пропаганду». Українська преса послідовно підтримувала курс американського уряду щодо військової операції у В’єтнамі, тож не дивно, що ідеї пацифізму не знайшли у ній відповідної підтримки.

«Не може бути жадної користі для американських муринів з капітуляції американців у В’єтнамі, яку насправді дораджує Кінґ, бож у всесвітній iсторії воєн не було випадку, щоб одна сторона переставала воювати – хіба що не мала сили ні змоги й відкривала шлях ворогові». [42]

Новина про вбивство Мартіна Лютера Кінга зайняла перші шпальти українських газет. «Америка» лаконічно описує вбивство Мартіна Лютера Кінга в невеликій за обсягом замітці та зазначаєі: «Для багатьох муринів д-р Мартин Люте Кінг був символом їхньої боротьби за рівноправність». [6]

Нью-йоркська «Свобода» приділяє цій темі набагато більше уваги. Вона називає вбивство лідера руху за громадянські права темношкірого населення США «безглуздим злочином» та пише про те, що вся Америка, «від Президента починаючи та на звичайних громадянах усіх рас і походжень кінчаючи», опинилась в жалобі.

«Загинула людина, яка за допомогою ненасильних дій змагалася до здобуття рівних прав для тих, які ще з них не користають, хоч Конституція ЗСА їм ці рівні права признає». [46] Про М.Л.Кінга пишуть як про «жертву злочину, яка виступала проти злочинів, як засобів боротьби, і яка згинула від злочину».

Після вбивства Кінга, країною прокотилась низка заворушень та демонстрацій, особливо у великих містах. «Свобода» згадує, що «переляк, збентеження та ганьбливий сором віщують непевні дні для громадян цісї країни. Надію скріплює той факт, що негритянські opгaнізації закликають населення до спокою і осуджують всякі насильні дії». [46]

У заворушеннях газети звинувачують Стоклі Кармайкла, лідера руху «Чорна сила». За словами ЗМІ, Кармайкл фактично закликав до революції і це стало причиною, чому в Америці запанувала паніка, а в різних містах почалися масові безпорядки. На думку «Свободи», ніщо інше, як побоювання, що «муринське» населення послухає Кармайкла, було причиною проголошення надзвичайного стану в столиці США та в інших містах. Також це стало причиною того, що Кінга «Америка вшановує як одного з найбільших Американців та видатних людей». Журналісти вказують, що це чи не вперше в історії жалоба за приватною особою була відзначена на державному рівні: «Президент зарядив, щоб на державних будинках, амбасадах, на полях бою у Вієтнамі та на американських кораблях, американські прапори повівали на половині машту». [46]

Можна піддати сумніву об’єктивність «Свободи» у цьому питанні, адже Стоклі Кармайкл, хоча й не повністю поділяв погляди Мартіна Лютера Кінга, але дотримувався думки, що ненасильницький спротив є ефективною тактикою боротьби. [59]

Газети також вдалися до порівняння вбивства Мартіна Лютера Кінга із вбивством Джона Кеннеді. Обидва злочини відомих та впливових осіб, вчинені за політичними мотивами, могли спричинити суттєве зростання внутрішньої напруги серед населення США. Українська преса вбачав у цьому інтереси ворогів: «ми, здається, не будемо далеко від правди, коли висловимо здогад, що вбивник д-ра Кінга діяв з доручення ворога, як і діяв – ми переконані – Л.Г.Освалд, вбивник президента Кеннеді», - пише газета «Свобода». [46] Відповідно до згаданих вище матеріалів, ми можемо логічно припустити, що під ворогами маються на увазі комуністичні сили.

Українці співчували пригніченому темношкірому населенню США, співставляючи утиски з боку «білих» із власним досвідом життя в окупованій країні. В матеріалах, присвячених цій темі, трапляються згадки про те, що расова проблема Штатів подібна до нерозв’язаних проблем із різними народами всередині СРСР. Саме через подібну наближеність до ситуації та розуміння її суспільної значущості українська преса широко висвітлює події руху боротьби афроамериканців за громадянські права.

Оцінка його лідерів залежала від того, наскільки «комуністичними» видавались українським редакціям ті чи інші його дії та висловлювання. Незважаючи на фактичну приналежність до комуністичної партії чи ні, газети були схильні пов’язувати активістів із комуністичними ідеями. Якщо первинна мета – боротьба із расизмом та сегрегацію – була цілком підтримана, то заклики проти військових дій у В’єтнамі були сприйняті із рішучим опором та засудженням.

3.2. В’єтнамська війна.

В’єтнамська війна, яка тривала з 1959 до 1975, була конфліктом між комуністичним Північним В’єтнамом (який підтримували СРСР та КНР) та Південним В’єтнамом (який підтримували США, Австралія, Нова Зеландія, Південна Корея).

Її можна умовно розділити на три основних періоди:

Партизанська війна у Південному В’єтнамі (1955–1964).

Військове втручання США (1964–1973).

Завершальний етап війни (1973–1975).

[70]

Для нашого дослідження важливий лише другий етап В’єтнамської війни, оскільки саме він був наближений до американської аудиторії та отримав найбільше висвітлення в американській пресі.

Від початку українці схвально ставились до загальної американської концепції «гаранта світової демократії», визначаючи її такою, яка має об’єктивні підстави для існування. Тож право втрутитись у в’єтнамський конфлікт не піддавалось сумніву. «Америка не ставить собі за ціль поборювати комунізм, тільки зберігати мир». [41]

«В останніх 20-ох роках ЗДА старалися в ім'я миру скріплювати вільні й невтральні країни економічно й мілітарно. (…) У теорії рацію мають ті, які перестерігають Америку проти ролі «поліціянта світу», — у практиці дуже трудно зберігати свою великодержавницьку могутність, ролю та престиж і водночас балянсувати поміж політикою інтернаціоналізму, спертою на двосторонніх колективних договорах, та політикою ізоляціонізму, звуженою до оборони безпосередніх своїх інтересів. Дуже трудно визначити їх межі, коли, наприклад, нема сумніву, що в життьовому інтересі Америки є однаково вільна Європа, отож вільний Атлантик, як і вільний тихоокеанський обшир». [37]

Українська громада висловила свою підтримку діям американського уряду у в’єтнамському конфлікті. Причиною такого ставлення є те, що українці розглядали В’єтнамську війнув першу чергу як боротьбу із комуністичним режимом Північного В’єтнаму. В силу тяглості власного історичного досвіду українці, які жили в еміграції, не могли стати на бік комуністичної держави – тож дії американців описувались у позитивному ключі.

«Поки існують два центри загрози для світу й Америки — Москва і Пейпінґ — єдиною противагою їм і їхнім злочинним плянам залишилась Америка, і вона не може відмовитися від цієї історичної місії».

[37]

Виступи провідних політичних діячів США, які були проти військової кампанії, газети назвали «парадоксальним та сумним явищем». Сенатори від демократичної партії, а також Мартин Лютер Кінг, генеральннй секретар Світової Ради Церков Юджин Карсон Блейк були в опозиції до зовнішньої політики президента Ліндона Джонсона, про що й заявляли публічно. Ось як відреагувала газета «Свобода» на їхні дії:

«Нема ніякого сумніву, що державні верхівки в Північному В’єтнамі, в Совєтському Союзі й комуністичному Китаї прив’язують величезну вагу до одвертих різких виступів проти політики Джансона видатних постатей амернканського політичного, інтелектуального й суспільного світу. Вони черпають з тих виступів віру у заломання політики Джансона і надію на перемогу комуністів у В’єтнамі. Очевидно, сенатори Фулбрайт, Чирч, Кеннеді чи Гор — вороги комунізму, та й багатьом іншим опознцінерам не можна причіплювати комуністичної латки. А втім, вони не тільки діють у користь комуністичної справи, але й не хочуть повірити, що своїми виступами насправді продовжують війну. (…)Дякувати Богу, президент Джансон відзначається тією впертістю, яка докаже комуністам, що вони помиляються і що даремна їх надія на ультралібералів, які не слухають поважних голосів перестороги». [44]

Ми вважаємо, що доцільним є закцентувати саме на антивоєнних настроях в США під час проведення військової кампанії у В’єтнамі.

Серед українців не знайшлося підтримки пацифістських настроїв, які ширились американським суспільством після початку В’єтнамської війни. Навпаки, преса постійно критикувала антивоєнні протести та бойкот призову до армії. На думку української діаспори, відмова підтримати зовнішню політику американського уряду де-факто призводить до підтримки курсу комуністичних режимів Північного В’єтнаму, СРСР та Китаю.

«Відомо, що найбільші противоєнні заворушення відбувалися по університетах і коледжах, не беручи вже на увагу юнаків з-посеред „гіппісів", отже анархічний і нігілістичний елемент. [48]

«У В’єтнамі йде визвольна війна. Але «бітнікі», «піснікі» і «в’єтнікі» маршують по 5-ій Евеню в Ню Йорку чи перед Білим Домом у Вашингтоні з пацифістичними гаслами, вимагаючи від американського, в не від північнов’єтнамського уряду припинити ту війну. Вони знаходять моральну підтримку в таких сенаторів, як Вейн Морз і Ернест Грунінґ, але діють у користь Ганою, Пейпінґу і Москви. Їхні виступи є злочином супроти американських вояків, які борються у В’єтнамі і потребують підтримки всього свого народу. У Ню Йорку, в Сан Франсіско чи Вашингтоні можна толерувати такі вибрики, що прикривають себе конституційним правом критики, але в Сайгоні інша атмосфера: там нема місця для тих, що бавляться проблемами волі народу». [39]

Можна помітити елементи дотримання балансу думок у матеріалах, присвячених цій темі. Газети наводять слова президента Ліндона Джонсона, який визнає, що В’єтнамська війна не є популярною серед населення США. [40]

Також визнається сумнівним загальний принцип, з яким американці вступили у війну – «війна з обмеженими цілями й обмеженими засобами». У ЗМІ констатувалась необхідність «в’єтнамізації» цієї війни, тобто зменшення ролі американської армії та водночас формування власного військового апарату у Південному В’єтнамі.

Серед української діаспори не було помітно також і підтримки до примирення та припинення військової операції. Потенційне перемир’я сприймалось з пересторогою – як таке, що не зупинить конфлікт, а стане лише нетривалою перервою перед подальшим розгортанням військових дій.

«Крім жмені тих американських політиків лівого ліберального крила, які готові на «мир за всяку ціну» - велика більшість американського народу, Конгресу і всієї державної верхівки не хочуть такого замирення, яке було б тільки вступом до нових невідхильних конфліктів і ударів». [46]

Можна з впевненістю стверджувати, що у підтримці В’єтнамської війни зі сторони українців діаспори було дві причини. Перша полягала у тому, що цей військовий конфлікт вони розглядали як боротьбу із комунізмом. У суспільній свідомості комуністична влада В’єтнаму ототожнювалась із комуністичним режимом СРСР, від якого українці тікали (в тому числі до Америки). Комуністичний В’єтнам та Радянський союз офіційно були союзниками в цій війні, тож коли американська армія воювала з військами Північного В’єтнаму – для українців вона воювала також із військами радянськими.

Друга причина полягала в тому, що українці мали кредит довіри до США як до країни демократичних цінностей, що послуговується інтересами збереження миру в світі, а не лише своїми власними. Емігранти були зобов’язані своїй новій батьківщині, тож вважали за необхідне підтримувати її по мірі можливостей. Америка створила багато можливостей для переселенців, тож в них не було підстав не довіряти її уряду стосовно того, чому американська армія має підтримати Південний В’єтнам у боротьбі із комуністичними загонами Півночі.

3.3. Контркультура, студентські протести, сексуальна революція.

«…вибухають війни, ліворуції, брат виступає пpoти брата, чорні проти білих, білі проти сорокатих, появились різні бітніки. гіппіси, дівки з голими колінами, - світ летить сторчма в безодню, і не видно такої сили, щоб його спинила!» [43]

Для середовища, якому притаманні традиційні культура та цінності, а саме такою є українська громада закордоном, зміна парадигми у стосунках поколінь та прояви молодіжного нонконформізму у 60-ті рр. ХХ ст. стали складним випробуванням. Після тривалої консервативної доби, українська громада виявилась не готовою до проявів молодіжного бунту.

Реакція суспільства на американські молодіжні рухи та формування контркультури варіювалась від нерозуміння до різкого засудження. Старше покоління українців схилялось покладати відповідальність за втрату ціннісних орієнтирів серед молоді на американське суспільство та масову культуру:

«Телевізія, радіо, кіно, преса та інші засоби скорої інформації заступили давній авторитет одиниці. Недосвідчену молодь зрівняно зі старшими у справах користування всім дорібком культурним і технічним». [3]

«Винна безідейна преса, кіно та телевізія, що живе на кошт бездушної маси старших, а в заміну за це кормить молодь отруєю і готує спільноті руїну!» [3]

«На наших очах росте молодь, якій усе вільно й дозволено, і яка не відчуває ніяких потреб, бо всіх їх стараються задовольнити багаті родичі. Знайшовшись на університетах, така молодь починає свої студії від оргій та бешкетів». [5]

Та водночас визнавало за собою певну долю відповідальності:

«Ми, старші, не сміємо скидати на молодь усе зло цілої епохи, бо молодь не є творцем тієї епохи, а отримала її з наших рук. Призадумаймося: що молодь отримала від нас і з яких рук?» [3]

В цьому складному процесі ЗМІ беруть на себе роль майданчика для комунікації. На сторінках українських видань батьки закидають своїм дітям брак ідеалів, легкодушність, надмірну матеріалістичність, безсердечність, брак пошани до авторитету старших, бездуховність, нехтування українською спадщиною.

В 1968 р. філадельфійська газета «Америка» розміщує в себе витримки з доповіді голови Осередку Українських Студій Української Католицької Семінарії у Вашингтоні, професора д-р Р. Смаль-Стоцького. Ця доповідь із назвою «Границі нашої американізації» є пересторогою для українських семінаристів та студентів, які навчались в американських вищих навчальних закладах, щоб вони не підпадали під впливи американського суспільства та його звичаїв. Професор Смаль-Стоцький різко засуджує поведінку, притаманну американським університетам:

«Студент часто в бібліотеці вивалює ноги на стіл для «вигоди». Під час викладів, хоч професор не курить, студенти і студентки почасти курять, струшуючи попіл і кидаючи недокурки на долівку. Інші студенти завзято жують гуму і весь час «ремигають» щоками. Більшість студентів ненавидить тишину і спокій, ходять по коридорах з малими транзисторами-радіями, а часом, щоб слідкувати за бейзболом, навіть під час викладу в клясі по-тихоньки його включають! (…) Одна не сліпа студентка приходила на виклади зі своїм вівчуром-собакою (…) Студенти часто довбають в носі, або шморгають носом, а під час розмови чи ходу, руки держать в кишенях. Навіть професори й священики прийняли ці звички. (…) Деякі священики, благословляючи трапезу правою рукою, ліву держать у кишені. В кемпусах немає жадної чемності для жінок або дівчат. Як щось впаде їм на землю, то ніхто з хлопців їм не поможе».

[5]

Р. Смаль-Стоцький наполягає на тому, що українська молодь мусить чинити опір проявам американської культури, плекаючи власну духовність та культурний спадок. Саме традиції українського народу мусили стати порятунком для студентів українського походження, які опиняються в середовищі «анархії та вседозволеності».

Загалом, українська преса дає доволі негативну оцінку американським університетам. Визнаючи їхній високий рівень освіти, водночас вона засуджує студентів, які «записуються в ЗСА на університети не для того, щоб учитися, але щоб чинити бешкети й ширити анархію». На 1960-ті рр. припала низка студентських бунтів та протестів у найбільших університетах США, зокрема в університеті в Берклі. Ця подія отримала висвітлення в українських газетах.

«…адміністрація Каліфорнійського університету в Берклі поступилась знову перед безсенсовою вимогою своїх студентів. На вимогу студентів вона дозволила на виклади в кемпусі лідера расистських чорних мілітантів, відомих як «Чорні пантери». [5] Також студенти вимагали, щоби курс, ведений лідером «Чорних пантер», був зарахований як університетський курс з повними кредитами. Не отримавши згоди, студенти захопили будинок адміністрації університету з метою провести страйк. Але поліція розігнала протестувальників.

Українська діаспора засуджувала студентські протести, не вбачаючи у них сенсовності та обґрунтованості. В цій ситуації українці були солідарними із державою, яка боролась із бунтівниками усіма можливими засобами.

Особливістю сприйняття та подачі студентських протестів в українських ЗМІ було акцентування на їхній «лівій», комуністичній складовій. Саме «лівизна» ідей та гасел найбільше відлякувала українську пресу від солідарності чи співчуття бунтівним студентам. «Не всі, що величають себе «демократами» - ними є. Не є ними й студентські хулігани, які прикриваються гаслами червоної революції та чорної анархії. І вони для них діють в суспільстві, яке своєю матеріалістичною поблажливістю створює умови для такої дії». [5]

Через призму комунізму також висвітлювались тривалі студентські протести в Європі: у Франції, Бельгії, Німеччині, Польщі. Заголовки новин виглядали на кшталт «Комунізм піднімає голову» [12], а в організації студентських страйків передовсім вбачалась роль комуністичної партії.

Преса усіляко підкреслювала комуністичне забарвлення рухів, протестів, акцій тощо, які відбувались у США. На сторінках українських газет «ліві» ідеї ототожнювались з ідеями комуністичними. Чим більш радикальними були рухи та їх учасники, тим більшою називалась роль Москви та Радянського союзу у їх організації. Українська преса скептично ставилась до оцінки громадських протестів, які робили американські ЗМІ:

«Якщо прийняти за слушне твердження американської ліберальної преси. що в усіх тих заколотах, які діються на наших очах, нема комуністичної руки, а є тільки наслідки расової і соціяльної несправедливості, великої прогалини між бідними й багатими, застарілої високошкільної системи - то треба дивуватися, яким дивним збігом обставин усі ті жалюгідні події покриваються з комуністичними «правилами» з-перед 50 років. Невже наркоманія серед молоді, пропаганда «чорної сили» з практичними проявами, «мирні» гіппіси, войовничі «гіппіси», масові вуличні демонстрації, зріст внутрішиьогромадської заїлости та непримирливості - все це «випадково» збігається з правилами підготовлювання комуністичної революції?!» [49]

Для української діаспори США виявилася важливою суспільна підтримка консерватизму, яка, в тому числі, була пов’язана із обранням республіканця Річарда Ніксона на посаду президента. «Заспокоює реакція самого американського суспільства — зворот в сторону консерватизму і поменшення атракційної сили всіх отих «випадкових» подій. Не слід ганятися за червоними оселедцями, але й не слід легковажити червоних агентів там, де вони ведуть свою руїнницьку роботу».

Основою молодіжної контркультури 60-х рр. була субкультура хіпі. Хіпі пропагували цінності миру, вільної любові, легалізації наркотичних речовин. Хіпі були однією з рушійних сил антивоєнних протестів, які широко розгорнулись в США в наслідок війни у В’єтнамі. Термін, що ним послуговуються видання того часу для позначення представників цієї субкультури, мовою української діаспори звучить як «гіппіси». У газетах «Свобода» та «Америка» учасники протестів подаються у різко негативному контексті: їх називають переважно «бандами молодих екстремістів», «патлатими гіппісами». [47]

У пресі засуджуються образ життя, ідеї, цінності та кумири тогочасного періоду. Українці як громада не сприйняли новосформовану культурну ідентичність та намагались не допустити її поширення серед української молоді.



Pages:   || 2 |
Похожие работы:

«Тема № 4 Организационные основы ГО и защиты населения и территорий от ЧС на территории Санкт-Петербурга Принципиальное отличие гражданской обороны от РСЧС в том, что она, как правило, функционирует в условиях военного времени и предназначена для обеспечения жесткой централизации государственн...»

«УТВЕРЖДАЮ ООО "ВИЛАРД" Генеральный директор _ Мануйлов М.Е. Договор-публичная оферта об оказании услуг по организации физкультурных мероприятий по прохождению маршрута г. Москва "08" декабря 2016 г. Общество с ограниченной ответст...»

«Заняття для старшої групи. Тема: Чарівна вишиванка. Мета: ознайомити дітей із цінною промисловою культурою – льон, як матеріалом для пошиття сорочок. Розкрити красу українських вишивок, багатство їх кольорів, різноманітність орнаментів, їх в...»

«Кажарновіч Марыны 5 курс, 2 група План-канспект урока па беларускай мове Клас. 11 Тып урока. Урок засваення новых ведаў Тэма. Фанетыка як раздзел мовазнаўства. Фанетычныя законы. Нормы беларускага літаратурнага вымаўлення. Мэта. Узгадаць асноўныя звесткі пра фанетыку як раздзел мовазнаўства і гук як асно...»

«ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ВИДЕОРОЛИКОВ И РЕКЛАМЫ КНИГ ПРИ ПРОВЕДЕНИИ ТРАДИЦИОННЫХ ОБЗОРОВ ЛИТЕРАТУРЫ В СТУДЕНЧЕСКИХ ГРУППАХ. Е. А. Павлюкевич Научная библиотека Южно-Уральского государственного университета Студенты, как читатели, являются наиболее социально активными носите...»

«ЛЕТО в Уральском федеральном округе. Событийные мероприятия (июнь-август 2017 года) № Название мероприятия, организаторы Место проведения, дата Краткое описание ИЮНЬ Курганская область 1 Торжественное открытие купального сезона на муниципальном пляже "Кетовский...»

«Программа разработана на основе УМК "Школа России", авторской программы "Технология" Е.А.Лутцевой, Т.П.Зуевой в соответствии с Федеральным базисным учебным планом и федеральным компонентом Государственного стандарта...»

«АДМИНИСТРАЦИЯ АЛТАЙСКОГО КРАЯПОСТАНОВЛЕНИЕ Об утверждении государственной программы Алтайского края "Патриотическое воспитание граждан в Алтайском крае" на 2016 – 2020 годыВ целях развития и совершенствования в Алтайском...»

«УТВЕРЖДЕН Решением Общественного совета МР "Гунибский район" Протокол № 1 от 05.04.2017 г. Порядок проведения независимой оценки и качества работы учреждений культуры и образования муниципального района "Гунибский район"1...»

«План социально-значимых и культурно-досуговых мероприятий управления культуры муниципального образования город Краснодар, посвященных 80-летию основания Краснодарского края и 225-летию освоения казаками кубанских з...»

«ФЕДЕРАЛЬНЫЕ СТАНДАРТЫ В целях совершенствования спортивной подготовки в Российской Федерации по каждому виду спорта утверждены федеральные стандарты спортивной подготовки. Как и образовательный процесс, проводящийся в сфере физической...»

«Муниципальное бюджетное учреждение культуры г. Иркутска Централизованная библиотечная система Организационно-методический отдел по работе с детьми и юношеством Организационно-методический отдел по библиотечн...»

«Министерство спорта Российской Федерации Башкирский институт физической культуры (филиал) УралГУФКРАБОЧАЯ ПРОГРАММА ДИСЦИПЛИНЫ М1.В.1 Философские и социальные проблемы спорта по направлению 034500.68 Спорт Кв...»

«Додаток 1 до рішення обласної ради від 02.12.2016 р. № 115-7/VIІ ЗВІТ про виконання програми соціально-економічного та культурного розвитку області на 2016 рік Згідно з рішенням обласної ради від 19 лютого 2016 року № 14-2/VІІ „Про програму соціально-економічного та культурного розвитку області на 2016 рік” робота с...»

«УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ, НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ ТА РЕЛІГІЙ КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇКИЇВСЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ЮНАЦТВА Осяянний сонцем Київ 2014 УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ, НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ ТА РЕЛІГІЙ КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇКИЇВСЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ЮНАЦТВА До 150-річчя від...»

«Содержание1.Общие положения 3 стр.2. Порядок и условия оплаты труда работников учреждения: 4 стр.2.1. Порядок формирования планового фонда оплаты труда работников учреждения 4 стр. 2.2. Основные условия оплаты труда работников учреждения 5 стр. 2.3. Порядок установления должностных окладов руководителям и спец...»

«"СОГЛАСОВАНО" Заместитель Главы администрации Вольского муниципального района Т.А. ГаранинаИНФОРМАЦИЯ "О подготовке учреждений культуры к работе в осенне-зимний период" на постоянно действующем совещании при Главе администрации Вольского муниципального района Добрый день, уважа...»

«Документ предоставлен КонсультантПлюсФЕДЕРАЛЬНАЯ СЛУЖБА ГОСУДАРСТВЕННОЙ СТАТИСТИКИПРИКАЗ от 25 апреля 2017 г. N 291ОБ УТВЕРЖДЕНИИ СТАТИСТИЧЕСКОГО ИНСТРУМЕНТАРИЯДЛЯ ОРГАНИЗАЦИИ ФЕДЕРАЛЬНЫ...»

«ПРАВИТЕЛЬСТВО РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ фЕДЕРАЛЬНОЕ ГОСУДАРСТвЕННОЕ БюджетноеОБРАЗОВАТЕЛЬНОЕ УЧРЕЖДЕНИЕ ВЫСШЕГО ПРОФЕССИОНАЛЬНОГО ОБРАЗОВАНИЯ "Санкт-Петербургский государственный университет" (СПбГУ) Институт философии Председатель ГАК _ Богема в России: пр...»

«Цикл лекции по социологии Лекция 1. Социология, ее место в системе научного знания. Наука – сфера деятельности человек, основной функцией которой является выработка и теоретическая и систематизация знаний о действительн...»

«II. Теоретико-методический тур Юноши и девушки (7-8 классы) Инструкция по выполнению задания. Вам предлагаются тестовые задания по предмету "Физическая культура". Задания представлены в закрытой форме, то есть с предложенными вариантами ответов. Задания представлены в форме незаве...»

«192405-160020Фонд содействия развитию культуры и спорта "Всемирная Эстафета Гармонии" пресс-релиз Юбилейный старт Бега Мира в Перми! В 2016 году Россия отмечает 25-летний юбилей участия в самой протя...»

«Тульская область Муниципальное образование Чернский район АдминистрацияПОСТАНОВЛЕНИЕ от 13.03.2015 г. № 235 Об утверждении Положения о Доске Почета администрации муниципального образования Чернский район В соответствии со ст. 7 Федерального закона от 06.10.2003...»

«Культура Тренувальний тест до теми 4 1. Хто з князів є автором твору, у якому подано приклад взірцевого правителя і який навчає гідної цього високого звання поведінки та способу життя? А Всеволо...»

«Б1.ДВ6.2 Латинский языкЦелями освоения дисциплины латинский язык являются: формирование базовых научных компетенций для получения профессиональных навыков и умений; познакомить студентов с основами граммати...»

«Мелетинский Е. Палеоазиатский эпос о Вороне и проблема отношений Северо-Восточной Азии и Северо-Западной Америки в области фольклора ОГЛАВЛЕНИЕПалеоазиатский эпос о Вороне и проблема отношений Северо-Восточной Азии и Северо-Западной Америки в области фольклора Мифы и сказки о В...»

«Тема: Сказы Павла Петровича Бажова (урок внеклассного чтения) Класс: 4 класс Цель: расширить читательский кругозор учащихся на примере жизни и творчества П.П.БажоваЗадачи: познакомить с жизнью и творчеством известного уральского писателя П.П.Бажова, разновидностью повествования сказом;...»








 
2017 www.li.i-docx.ru - «Бесплатная электронная библиотека - различные ресурсы»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.